Ірина Вірна
Муркотить на вушко і шепоче тихо
Вітер серед листя: проганяє лихо.
Прислухайсь до тиші та примружуй очі,
І прийде до тебе казка серед ночі.
Зацвітуть яскраво хмари, місяць, зорі.
Запахло весною...
по-мирному: радісно й світло!
Зірка пізня чаклує у небі,
Гукає до себе ранкову зорю.
Місяць палає перед тим, як умерти,
І пісню співає останню свою.
Ні, то не місяця плач – соловейка,
Із мене витікають слова
Як із розбитого глечика - без дна
Повільно так
Слово за словом
Як крапля за краплею...
І раптом потік нестримний
Дарує Бог нам замість снігу дощ...
І це у рік війни - під рік Новий.
Мабуть, він хоче, щоб усе засіяне зійшло,
І не було б зими ...
А щоб одразу - квіт яскравий, весняний!
очі пророчі
сни жіночі
загадка як казка
пісня - то ласка
хмари-тумани
зорі, як очі
На сім замкІв закривається світ.
На сім частин зруйновано дім.
Нема родини, немає тепла.
Усе втекло геть без добра.
Закриєш ти душу від мене.
Зморені за день думки
Ввечері вкладались спати.
А нічні казкові сни
Навпаки - збиралися втікати.
Покладу їх під подушку
І накрию ковдрою теплою,
Звернись до Бога, помолись.
Важка хвилина, роздуми тужливі...
Тримайсь за віру, як колись
За руку мами - ще дитиною.
Сповідайся перед собою,
Сплетіння візерунків слів.
Раптова ніжна мелодійність.
Мереживо незвичності затягує у сни,
Руйнує звичну буденну надійність.
Як ти могла? А як ти міг?
Читати між рядків прозріння:
Мовчатиму. Ні слова з уст.
Вони неначе помертвіли...
Німа тепер? Чи просто я боюсь
Когось образить словом смілим?
Та, мабуть, ні. Душа ж моя кричить
А ти хочеш дожити до миру?
І не згадувать слово "війна"...
Обійняти рідну людину,
що вернулась із пекла жива...
То притисни руку до серця,