Ірина Вірна
Я можу жити інакше:
розплесканою на асфальті калюжою...
причаївшись на небі легкою хмариною ...
припорошити землю градом колючим ...
Як голуб з голубкою тішиться ніжно,
Так ти прихиляєш до мене серденько,
Вдивляєшся в очі довірливо-грішно,
Торкаєшся пальців губами легенько.
І пальці мої, ніби справжні стеблини,
Обплутують серце твої божевільне,
Спокій ...
відлуння кроків
Тільки...
відчуєш хвильку
Повітря ...
завмру на мить я
Квіти яскраві побачила
та не тримала в долонях,
не відчувала їх пахощів -
чистих, ніжних, чудових.
Мрія, як квітка, гарна
майнула швидко повз мене.
Прожени мене геть із життя, із твого, із мого, із чийогось.
Бо ціна цього каяття лише частка зітхання мойого.
Прожени мене геть з твоїх снів, щоб не снилась тобі я щоночі,
щоб могла я прийти лиш тоді, коли справді цього ти захочеш.
Коли перегорнута вже сторінка життя,
починаєш нову історію. Заплановано.
А чи буде вона нова?
Або переписана попередня заново?
Коли пережито вже десятки років,
Ти зраджуєш мене із вітром:
Тримаєшся із ним за руки,
І той тобі шепоче в вухо,
Що тільки він тебе обсипле квітом…
не співаю пісень.
не складаю віршів.
всі чуття засинають узимку.
я чекаю весну,
як заясніє день
Є чудові прекрасні вірші
про природу, мрії, кохання.
А бувають рядки-рими інші,
що несуть в собі присмак страждання.
І слова ці, вплЕтені в жмуток
Годинник. Стрілки. Біле коло.
Навколо пустка. Жах підступний.
Скрипить кватирка. Квітка квола.
Відкрита книжка. Простір скутий.
Несамохіть. Поволі. Стиха.
Промайнули хмари. Радість-райдуга сіяє.
Зникла туга вся. Мир наш розквітає.
Серце веселиться - світла чистота,
Якщо морок згинув, шум буденного життя.
О дивний світе! Ти для мене - океан і глибина.
Сонечко моє кохане,
Усміхнись хоч раз... єдиний.
Щастя моє довгождане
Завітало в гості нині.
А у мене ні краплини
Усміху, одне тужіння.