Ірина Вірна
Хто зрозуміє душу жінки,
Її палітру, всі відтінки,
Тендітну мрійність ніжного єства,
Закоханість, кокетство й почуття,
Вогонь безмежного кохання
Я - слово. Чуєш ти мене?
А може зараз ти мене читаєш?
Я - слово. Перше, що створив Господь.
А ти мене по звуках упізнаєш?
Я - слово. Дар людський,
для всіх у світі мов.
Колисає ніч у небі
Човник місяця жовтавий.
Ти сьогодні біля мене,
Син рідненький і ласкавий.
Притуляєшся до щічки,
Якби ти знав, що подобаєшся мені...
...то, мабуть, першим написав би,
хоча б на квитку...
...то, мабуть, при зустрічі кивнув би,
хоча б випадково...
Занурююсь у поетичний світ Сковороди…
Шукаю в нім красу... Добро у нім шукаю...
Можу я любити небо,
Можу я летіти з вітром,
Можу я сміятись з сонцем,
Як голуб з голубкою тішиться ніжно,
Так ти прихиляєш до мене серденько,
Вдивляєшся в очі довірливо-грішно,
Торкаєшся пальців губами легенько.
І пальці мої, ніби справжні стеблини,
Обплутують серце твої божевільне,
Мовчатиму. Ні слова з уст.
Вони неначе помертвіли...
Німа тепер? Чи просто я боюсь
Когось образить словом смілим?
Та, мабуть, ні. Душа ж моя кричить
Прожени мене геть із життя, із твого, із мого, із чийогось.
Бо ціна цього каяття лише частка зітхання мойого.
Прожени мене геть з твоїх снів, щоб не снилась тобі я щоночі,
щоб могла я прийти лиш тоді, коли справді цього ти захочеш.
Ти читаєш
Чужі вірші
І співаєш
чиїсь пісні.
Де твої особливі,
Навесні,
із пробудженням ранкової зорі...
Навесні
я співатиму тобі мої пісні.
Навесні -
ці пісні бентежно-лагідно-сумні.
Звернись до Бога, помолись.
Важка хвилина, роздуми тужливі...
Тримайсь за віру, як колись
За руку мами - ще дитиною.
Сповідайся перед собою,
Набридло подобатись кожному ..
Кому це потрібно? Мені...
Піддакувати щоразу можна?
Підлеститись чи допомогти?
Чи справді тебе уявляють,
Такою, якою ти є?