Максим Холявін
І.
Подивись на цю розкішну чорну жінку –
її губи уражені виразками голоду,
її очі уражені вірусом безпросвітності,
бо ніхто її не любитиме замість тебе,
бо ніхто її не любитиме так, як ти.
Лунка тиша моєї присутності
відбивається від чорних тіл дерев –
я зупиняюся – в повітрі зріджуються сни,
і тисячі блакитних ранків
уміщуються ув одній сльозі,
яка мішається з туманом –
В кишках мегаполіса
циркулює пара і суржик,
бетонні стіни тримаються купи
завдяки ниткам нервів,
котрі проростають в їх порах
вздовж трубної вишивки
Закінчується казка,
простелений рушник,
на краю відкривається
магнітуда космічної порожнечі,
мов удар гонгу,
від якого хитаються
За порогом
семи відчуттів
розлітається тіло
на вигуки…