Володимир Каразуб
Дата під його словами продовжує поезію і зупиняє час.
Наче тільки тоді – знаючи про смерть поета, – ще одну дату
Вірш покривається воском зупинених фраз
Де завтра для нього ще завтра,
Для тебе лиш дата.
А тому, залишаються відстані в літерах, образах, іменах
Слова, як попіл, птахи, як вітер,
І погляд неба більмом покритий,
І завтра – вчора, і мить – сьогодні,
І вже не скажеш, що світ – безодня.
Не скажеш надто, бо надто – більше
За те, що маєш, і що отримав,
Коли зберу сто тисяч слів-лампад,
Примружних сонць, сто тисяч зір у ночі,
Як сяйво їх розлиється в строфу
З саду мого зігнавши поторочі
Жаских бешкет;
Ніхто і ніколи не зможе поєднати схлипи миттєвостей,
Що цоркотять в минуле віддаляючись глухим відлунням історії
Чіпляючись за чорну стрічку забуття
І випружинюють з його пустоти словами на денне світло.
Це провалля немає краю до якого
Гучні слова: любов, відвертість, докір,
Слова зашерхлі: кров, вино, вуста.
Заледве слухаю про що вона говорить.
Які у тишу кидає слова?!
І чую, щось достоту: мандри, треба,
Кудись, тягнути, далі, до кінця.
Я люблю тіні,
Люблю колони,
Люблю коли сонце в тінях холоне.
Я люблю вії,
І розкосі очі,
Люблю коли сонцем повіки тріпочуть.
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обгороджується
Бачиш? Пахне напоєним ґрунтом, дощівкою, опалим цвітом.
Усе забудеться, як чресла, устя, тать,
Як давній блуд, тщета старих історій,
І буде свій у нас вшетечний ґвалт,
Немаль, до слова, березневих оргій.
І буде став, і лопотання крил,
...до слова, я пам’ятаю те чорне поле на тобі,
Пам’ятаю
Блакитні, жовті, червоні та сині квіти,
Що росли на ньому,
І тепер, вони поволі проростають в мені дійсністю минулого.
Окрім того,
Коли б я міг зв’язати словом серце,
Ваше, слова б в’язали линвою вітрил,
І ви б за вітром дихала грудьми,
Пасатами наливши білі перса.
Коли б я міг писати, так, як кіль,
Веде пером та розтинає хвилі,
Зухвала гра тривожити подол
Земного неба вигадкою серця
Зітханнями, бо ночам вперекір
Приходять дні стираючи до крихти
Уявлене. Лякаючи птахів
Не повернутись з гілкою у дзьобі,
Ти скинеш все крім паволоки міфу
З готичних вітражів очей, хай скільки вперто
Вітатимеш геометричність ліній
В кубічній монохромності хай-теку.
Наповниш нефи диханням прозорим