Володимир Каразуб
Коли б могла промовити слова,
З яких у ніч спадають вниз окови,
То їх моря несли б твого човна
Між зорями до берега любові
Так легко як, так просто як птахів
Небо тьмяне піском, що прийшов із Сахари,
Заростають травою шрами, і свіжість весни
Розправляє бутони, що пахнуть солодким нектаром
У черепі з темними хмарами й громом війни.
Повітря затягує в море квіткового цвіту,
Вкриває пилюкою лиця, і глиною сни
Ти спускаєшся ниткою її голосу
В глибини розшитої обителі її жіночності,
Цією сонячною, теплою попругою,
Наче розсіюєшся звуком, як вода,
Що наповнює вузькогорлий глек,
Навпомацки вгадуєш її форму
Ти думаєш, словом, до неможливості
Надто багато, і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Зухвала гра тривожити подол
Земного неба вигадкою серця
Зітханнями, бо ночам вперекір
Приходять дні стираючи до крихти
Уявлене. Лякаючи птахів
Не повернутись з гілкою у дзьобі,
Підводний човен лягає на дно
Наче твій погляд в глибинах моєї мови
Потопає з любов’ю монотонних «мені все одно...»
Без довгої передмови.
Потопає без спогадів і без жалю.
Прозорі газети читаються у повітрі
Молюски твого велелюбного тіла –
Всього лиш потреба торкнутись поезії
Алітерації сонячних пагорбів,
Плоті, розпатланої та пригубленої.
Безчинство моє необмежене звабою
Гойдаєш думи скручені в канати,
Свавіллям яв в колисці сновидінь,
Що снять безстидство втрат і віднайти,
Любові шал, не знають як, бо чинно
Шукають там де тіні освітив
Стільки струмків у тобі, рік, озер,
Стільки зеленого листя і вітру багряного,
Стільки безодні і темних вузьких печер,
І стільки іще не розгаданого.
Знаю, що ти непоступлива і пливка
Сутінки відтепер приємніші.
Світло люстри одягає предмети у тьмяні ризи,
І можливо тому відвертаєш від променів очі,
Аби не бачити гострих ребер,
Рівнобедрених конструкцій архітектури, облич,
Що зникають у перспективі запилюжених вулиць,
Знаєш, буває так, що сказати нічого,
І без зайвої скромності та риторики –
Не просто мовчати, а промовчати,
По-справжньому вдумливо не тараторити.
Та й, що сказати, хіба для рими
Розлийте мовчання налитого вщерть
Серця тієї, що випила тугу,
Звуками.
Ноти тектимуть під акомпонемент
Рікою журливою,
Ріками, фугою.