Неоніла Володимирівна Гуменюк
Дивним поглядом зваблю теж,
Мов крилом обніму руками,
Бо кохаю тебе без меж.
Відігрію твою я душу,
Що замерзла у самоті.
Я повинна, ти чуєш?Мушу
І суничним літом,
Осінню бурштиновою
Та заметіллю зимовою,
В будь яку року пору
Я із тобою поруч,
А ти зі мною, милий,
Душу мою знову розтривожила.
Нині я весела, не сумна,
Казкою цією заворожена.
Скільки весен було у житті,
Різні всі такі й неперевершені,
Бо усі мої шляхи-путі
Молода, вродлива, статна
Та усміхнена, як завжди,
З печі пироги виймала.
Свіжі, теплі та рум"яні,
Припрошала всіх до столу.
Дні щасливі пригадались
Ти дзвени, дзвени-співай,
Нехай пісня-диворгай
Пролунає на весь край.
Про небачену красу,
Довгу дівчини косу,
Про ромашок очі жовті,
Квітне біля хати,
Що схожа на неї,
Це мені казав ти.
Бо така ж вродлива,
Мила, ніжна й горда,
Тому неможливо
Із зірками поміж хмар
Та донизу погляда,Де у річечці вода.
Бачить личко своє срібне
І подружок - ясних зірок
Сяють золотії очі,
Про кохання все шепочуть.
День новий весняний співом розбудила,
Музика звучала і сумна й весела,
Розправляла крила, набирала сили.
Птахом голосистим летіла над світом,
Викликала усмішку, змушувала плакать.
А сади буяли білим-білим цвітом,
Тобі я доземно вклонюся
За ласку, любов і турботу,
За твою вічну роботу.
За пісню дзвінкоголосу
І за розплетену косу,
За мудрість, добро та науку
Не шеберхне ніде.Срібне місячне сяйво
Теж гойдається тихо.Тікає пітьма,
Темну постать свою по кутках десь ховає.
Під ногами сніжок на морозі скрипить
І старезні дуби всі стоять,мов сторожа,
Із м"якенької хвої у зимоньки ложе,
Від подиху вітру тремтить.
Зацвів уже сад яблуневий
І хочеться так сюди йти.
На квітоньку бджілонька сіла,
Свій голос вона подає,
Бо чую - в пелюстках бриніла,
Пречудову пісню весняну,
Тепер теплому літу зеленому
Кучерявії віти махають.
І маленькі листочки, мов бантики
Прикрашають їм довгі коси,
А хустинки, розшиті багрянцем