Неоніла Гуменюк
Спи, дитиночко кохана, засинай,
Поринай в казкові дивні сни.
Мирні зорі нехай сяють з висоти,
Я люблю тебе, синочку, ти це знай.
Рада бачити я усмішку твою,
Як приємне бачиш щось у сні.
За руку осінь вересень привів
Золотокосу в сукні бурштиновій
І чути журавлів прощальний спів,
Ним зізнаються у своїй любові
Життя біжить, мов річка швидкоплинна
І день за днем з собою забира.
То ж необхідно намагатись встигнуть
Зробить немало.Бо прийде пора,
Коли покинем світ цей і полинем
Хто в райський сад, а кому туди зась.
Зажовтіло, зажовтіло
Щось у мене під вікном.
Чи кульбабки знов розцвіли?
Але ж осінь вже давно.
Хризантемки це маленькі
Жовтим килимом цвітуть,
А у садочку
Квіти рядочком
Ще не готові
Стрічать Покрову.
Сонця ще хочуть
Їх пелюсточки,
Обтрусив із неї вітер
Вже усі-усі листки.
І сумує так за літом
Ця вербичка край води.
Сльози ллє з дощем осіннім,Тихо вітами хита
Й слухає як вечір пізній
Із-під листочків-капелюшків
Дивляться сині оченята.
Це винограду грона густо
Донизу почали звисати.
Стиглі, солодкі, соковиті,
Дала їм сил багряна осінь,
На килимку зеленім із барвінку
Квіточок-очей така блакить,
Він простеливсь від хати і до хвіртки
Та нікому по ньому вже ходить.
Бо за межу пішли матуся й неньо,
А діти й внуки мешкають в містах.
Викотилося поволі Сонце ліньки,
Безхмарним чистим Небом попливло.
Бо розбудив його Світанок синій,
То ж позіхнуло сонне.Та тепло
Усе ж послало разом з Промінцями,
Які стрибали Зайчиками скрізь,
Зорями всіяне небо, мов квітами,
А місяченько, як той садівник
Пестить, леліє, слова мовить ніжні
Тихо-тихенько кожній із них.
Зіроньки слухають, мов зачаровані,
Не втомлюються вічно в танці кружлять,
