Оксана Осовська
Весна… а вітер обриває цвіт,
Шматує серце, сповнює відчаєм :
Бабуся не виходить до воріт,
Ріднесенька мене не зустрічає.
Шершаві ручки, вічні мозолі –
Де мій притулок, оберіг дитячий ?
Як смакувались Ваші киселі !
Всю ніч у мозку гастролює день,
І циркулює по нейронах струмом.
А вранці з дому вибіжить мішень
Дорослістю прикрита і костюмом,
Щоб знати : вічне серце чи забіг !
Так вічна кава ставиться до столу,
А в сумочці робочій оберіг –
Приходить час і ваблять нас вокзали –
Берем квитки, отримуєм – білети…
Щоб душу інші втішили сюжети,
Яких свої дощі не написали.
Ми, перелітні, втративши в вазі,
Такі долаєм позахмарні траси,
А не платформи чи дорожні каси
Є в друзів безперечні привілеї:
Аміго слід у долі залиша…
Колись моя схвильована душа
Всміхнулась до прекрасної твоєї.
Для тебе досі дні мої відкриті –
Яка різниця, хто кому напише?
Не знаю, як тобі, мені світліше,
Яка Любов святкує зараз грудень!
Яка жага випалює мости!
Лиш зорі знають: будемо ми! Будем!
А серце мерзне, терпне від сльоти!
Яка Любов не обійшла застуди!
Якраз чомусь вразливіша така!
Зника мій голос і в захриплі груди
Твій кожен зойк, як в рану, проника!
Простіть того, хто Вас кохає,
Кому цей пломінь не на мить.
Того, хто вірить Вам безкрає,
Не осудіть, не остудіть !
Того, хто не зустрівши б Вас,
Уже б зачах, навік погас,
А так – живе і як палає !
Може, буває на світі любов без печалі –
Радість чиясь досягає постійних висот,
І рівновага приность плоди небувалі –
Рай на Землі. А в раю не буває турбот !
Мабуть, у небі чиємусь є сонце барвисте –
Майже розумне, що знає про міру і межі !
Ніжну веселку малює над дахом, над містом,
Те, що було, було не жартома,
Мене ламало так не випадково.
Прости мені не обережне слово,
Спини мене : я не спинюсь сама !
Гашу шалену ніжність, та дарма :
Шматує груди золота зірниця…
То не засну, то безнадійно сниться
Снігом – снігом скроні Ваші вкриті,
Втоми слід на ясному чолі…
Вас так мало вже на білім світі,
Наші незабутні вчителі !
Осінь в школу кличе, стеле листом,
Дзвоником чарує Вас щораз…
Без оркестрів ходите Ви містом –
Які світи між нами і роки!
Які шторми невидані і штилі!
То сніжні, то квіткові заметілі –
Отак рука торкнулася руки…
Які цілунки розум відняли!
Які обійми душу відігріли!
То забирали, то давали сили…
Бувай – а я спішу в нікуди !
Судилися мені буденні і сумні
Без тебе нові дні –
Я звикну, будь що буде !
Бувай ! А смуток – через край !
А варто : отак життя – на карту ?
Найтяжчі ці хвилини старту
