Ольга Анцибор
Зустрічі з тобою жду, як свята,
Зсумувалось серце аж до болю
Я сказати хочу так багато,
Поглядом зустрітися з тобою.
Мрію я, що підійду до тебе,
Обніму легенько ,тепло, ніжно,
І прошепочу: – моє ти небо,
Життя іде, тече, летить,
Хворіють доньки, син чекає.
Як серце матері болить
Ніхто з дітей цього не знає.
Не треба знати їм цього,
Нехай живуть, життю радіють.
Вони – цвіт серденька мого,
Я їду на побачення до сина,
Під брамою в’язничною стою,
Коли ж вона настане та година,
Що обніму кровиночку свою.
П’ять літ я вже сюди топчу стежину,
В колючим дротом оповитий дім.
За що страждаєш, мій коханий сину,
Хлопчики-соколики,
дорогі хлоп’ята,
Як мені не хочеться,
Вас самих лишати.
Буду про вас думати,
Буду сумувати,
Привезу гостинця вам,
Я не чекаю зустрічі з тобою,
І радості від зустрічі немає,
Бо не прийшлось напитися любов’ю,
В душі моїй кохання помирає.
В твоїх очах я вже тепла не бачу
Кохання не було у нас ніколи,
Намалювала я його, неначе
Я тебе приворожила,
Я тебе причарувала.
Тобі темними ночами
Своє серце віддавала.
Віддавала своє тіло,
Відкривала свою душу.
Час пройшов, ніч пролетіла,
Я так за тобою сумую,
Бо жити без тебе не вмію,
Я фото твоє поцілую,
Тебе ж цілувати не смію.
Лиш раз ти дозволив, коханий,
Вустами до тебе торкнутись,
В солодкім вечірнім тумані
Знов лягає дорога
Від воріт, від порога,
Чи здолаю її, чи пройду?
Я піду, я поїду,
Відведу лиху біду,
Може щастя синочку знайду.
Вийду я в чисте поле,
Дай мені, Боже, чоловіка,
Того, що палко я люблю.
Я знаю, що це гріх великий,
Та всеодно тебе молю.
Тебе благаю на колінах,
Цей гріх мені прошу простить,
Бо дні й роки летять невпинно,
Я мрію про шалену ніч кохання,
Я нею марю і покірно жду.
Поклич мене вночі, чи може зрання
І я до тебе прилечу, прийду.
Між нами відстань – кроками не змірять,
Та серце вмить її перелетить,
Воно ж кохає віддано і щиро
Твоїм сльозам довіри вже нема,
Твої слова у спогади відходять,
І тільки там тепер їм є ціна,
Бо в серці вони місця не знаходять.
Твоїм очам довіри вже нема,
Як бути душам, тугою прошитим,
І хоч пройшла вже не одна зима,
Я, як та жінка з пісні, – невезуча,
Не таланить мені в житті і край,
І навіть там переді мною круча,
Де іншим зір милує водограй.
Везунчики життям простують легко
І без зусиль злітають до висот.
А на моїх дорогах хащі й пекло,