Олександр Жиго
Вечір. Вулиця. Верона.
Перехрестя древніх діб.
Неприкаяна ворона
У калюжі мочить хліб.
Хтось сміється за стіною.
Чути дзенькання струни.
Був літній день неначе у тумані,
Блукала небом сонячна діра,
І янголи в людському океані
Ловили тих, кому уже пора.
Хитались квіти у тремтінні вітру,
І ніби ідучи на ешафот
В той день, коли відгуркотять слова,
І враження, пристебнуті до них,
Відкриється дорога польова,
Якою ходить ранком тихий сміх.
Без древніх і набридливих затій,
Та зморшок на обвітренім чолі,
Цукерка. Тістечко. Какао.
Злітає янгол на плече.
Душа забула про лукаве
І час невидимий тече.
В думках мелодія. Не збути.
Спектакль демонструє скло.
Кружляють дні і тонуть в вічнім вирі,
Душі немає спокою та миру:
Я сам тебе придумав, сам повірив,
І сам себе караю за довіру.
Комусь там, угорі, було угодно
Мене з болота смикнути за комір,
Так хочеться торкнутись твого дива,
Хоч подихом, хоч порухом долоні,
Допоки осінь світиться щаслива,
Допоки день останній не холоне.
Чужі лишити в небутті цитати,
І, відбринівши днем переболілим,
Як мине нескінченність літ
І зоря упаде раптово,
Чи хитнеться для тебе світ,
Якщо згублю назавжди слово?
Як розтане далекий спів
У жаданих обіймах тиші,
В небі дзвенів маскарад,
Йшов зодіак по колу,
Зоряний падав град,
Кисень ковтало воло,
В захваті сум зачах,
Розум забув про герці,
Я погляд запущу
У небо проти ночі,
Зізнаюся дощу
У тому що він хоче,
Нехай його струмки,
Що вікна миють сліпо,
Злітають зорі зі своїх орбіт,
Пульсує тихо думка невигойна:
Моя любов неначе цілий світ,
Така ж проста, незвична і беззбройна.
Їй хочеться торкнутися небес,
Побачити що там, за океаном,
Зізнайся, чи ти згадуєш мене?
Чи недарма тобою захлинаюсь?
Чи має сенс життя моє земне,
В якому я за тінь твою хапаюсь?
Зізнайся, чи я й досі не набрид?
А може вже набрид, того ж не знаю,
Зачиняю двері ночі,
Звуків – цілий океан,
Сонця промінь б’є у очі
Наче справжній хуліган.
На щоках – потоки солі
(мабуть, снилось щось сумне),