Олександр Жиго
Вода та хліб – і вся вечеря.
Сідає смуток на чоло.
Хтось тихо стукає у двері.
Кого іще тут не було?
Кому і що іще віддати?!
Як по землі вас носить Бог?!
Голосять про пустку відстані
(звичайна для них печаль),
У відстанях щось є істинне,
Прозоріше за кришталь.
Воно не хворіє модами,
Не тоне в багнистім злі,
Невчасна осінь… Хоче дощ іти,
Пташиним жалем стукати у двері,
Холодний вітер ріжуть проводи
І захід п’є свою «криваву Мері».
Десь у полях гудуть іще жнива.
Там небагато. Скоро сніп в'язати.
Долю читаю,
Гортаю листки,
Вірую в небо
І вірю в думки,
В сонце і місяць,
У зливи, сніги,
Дивилось сонце у калюжу,
Ішли мовчазні покупці,
Я віддавав сьогодні… душу,
Торбинку стиснувши в руці.
Сусіди торгували крамом,
Якесь ганяло циганча,
Життя мов копійка котиться,
Дзеленьк – і уже нема,
Прости мені, Богородице,
Що я його не трима.
Його запахи полинові
Тривожать буття моє…
Я тобі напишу
Лист,
Я зі слів перекину
Кладку,
Там знайомий буде
Зміст
Не знаю, може Ви й щасливі
В своїй буденності, проте
Із Вами сняться сни цнотливі,
В яких мій сніг – і той цвіте.
І небо там таке глибоке,
Що будьте певні повсякчас:
Весняний день кудись відплив,
Немає місяця (ще рано),
І силуети старих снів
Малюють в темряві каштани.
Тумани курять димарі,
Іде луна поснулим містом,
Живу як всі. Чекаю дива.
Гадаю, сьорбаючи чай,
Чи прийде диво чорнобриве,
Чи скаже тихо: Зачекай,
Я поки що іще на небі,
Розмову з янголом веду,
Я ніч розрізав лезом ліхтаря
(простий ліхтар, недорога робота),
Ховались в хмарах зоряні моря
І тінь кота тулилася до плота.
Поснулий дім терпець великий мав –
В під’їзді вили про печаль гуляки,
Гукає літо скрізь хмарини,
Кав’ярні пропонують рай,
Блищать засліплені вітрини
І сонце просить: «Не тікай».
Тримають небо огорожі,
Дахи, дерева, ліхтарі,