Штігер Роман
ми зовсім не схожі із
цими перехожими
ми гоїмо зранені лікті
й коліна прикладаючи подорожники
ми точно це зможемо
бо слова не бувають порожніми
тільки треба повірити
бо з божою поміччю
я повішусь дощем
на твоїх обважнілих повіках
і вітром між пальцями
пробіжусь босоніж
ти знаєш не розказуй
мені про завтра
бо майбутнє вже
подорослішало
виношую в лоні ідею
і де я тепер після
наших вчорашніх істерик?
все стерто й
каліцтво пророків не зовсім тілесне
душевне скоріш
поріж
розчленуй на кавалки всі дні що пройшли
зашивай мені рани небесами
підсипай солі під ноги зимою
ламай біль на шматки до безтями
бо це все що у нас було з тобою
ця нудьга проростає у контури
і повітря вплітається болісно
пропускай через себе все порівно
Грався вітер із твоїм волоссям,
і шуміла вода у річках.
Ти стояла самотня і боса,
свіжі квіти тримала в руках.
І шукала, можливо, кохання,
цю краплину – солодкий нектар.
Але знала, що прийде востаннє
блукаю руками у твоєму волоссі
ми босі бредемо бозна-куди
до осені рудоволосолої
здавалось прийдемо
здаватись?
не хочу! тільки знову не йди!
не потрібно цих прощай і до завтра
до кращих часів дороги не йдуть
час зав’язує нас
у вузли
а ти
зав’язуєш мені серце весною
перекрий всі доступні шляхи
бо сьогодні я втрачу свідомість
і біль не залишить
на серці віршів
будь ласка не говори зараз нічого
будемо дихати тишею
будемо пити погляди серпневих світанків
будемо ковтати кулі від болю і пігулки від часу
нажаль у нас закінчився тютюн
скоро світатиме а ти тремтиш як струна
невміло обіймаємось із краплями дощу
по закінченню будь-якої історії
ми лічимо дні покалічені до народження нової
як перелітні птахи завжди хочемо
хоч колись полетіти із клітки у вирій
і бути вільними знову
не зробивши ніякого злочину
це добре що хоч віримо в це
бо серце то вільне а доступ закритий нажаль
порцелянові сни розбиваються веснами
немов воду веслами сікти
ні я
ні ти
не знаємо вчорашньої миттєвості
стій
зажди
не йди