Станіслав Аракільян
Насправді ми не ті по своїй однині
Ми живі - прозорі майже невагомі.
Коли світла немає, і впала завіса
Дерешся на стіни ніби не людина.
Із сну у сон кочуємо роками,
Вмуровані у страх свого життя.
Хто є з нас, й ті кого немає
Марніють у глибинах каяття.
