Вадим Федорович
Це мало бути моє щастя!
Доля ж мене проігнорувала,
Можливо я не тої масті,
Щоб вона мене обирала.
Залишись зі мною, щастя моє,
Чому я ніколи не можу бути першим?
Хоча би другим, мені вже буде легше,
Чому світ не сприймає те, що я роблю,
Мої старання, праці, те що я люблю!
Колись вони мене зрозуміють, буде пізно,
Світ спустів, я зостався один,
Серед ідеалів своїх же руїн,
В мене є багато хто, водночас нікого,
Навіть і те неідеальне таке слово.
Все лихе і добре — тепер нічого,
Гень фемінізм, геть нежіночність,
Навіщо жінкам же природня краса?
Давай сто котів і вічна самотність,
В злій дамі пропала дівчина, пропала вона...
Я тиран тих з кими маю контакт,
Я знищую їх психіку, поведінку...
З дияволом заключаючи контракт,
Останься зі мною хоча б на хвилинку.
З теплом, те яке даруєш ти мені,
Жарко, ні, більше, я палаю у тобі,
Але воно не обпікає, воно гріє,
А також породжує мої рожеві мрії.
Рожеві мрії, де ми з тобою одні,
Невже так швидко плине час...
І тепер потрібно усе відпустити?
Потрібно змиритись, що немає нас,
Необхідно це зрозуміти і далі жити.
Зняти усі бинти з холодного тіла,
