Виктор Харламов
Поруч куль, ракет, - біль, кров...
- Вишні червоніють нишком...
Смертю злякана любов
Воїнів, минає тишком...
Скільки фарби від скорбот,
А помнишь, Мы — в Дебальцево.., так малость,
Когда война была ещё вдали..,
И Балаклавы суетливо сжалась
Простая суть любви с одной Земли…
Теперь их две: «забытая» Россией
Моя любов, їй присягаю я,
Не вірю їй, бо знаю що безкарна:
Молодиком наївним бути з дня
Прийдешнього, вимога завжди марна.
Беру пихату, хитру мову слів
Дивишся в очі ти боязко й ніжно,
Ніч нам дарує вогні.
Білі троянди - надію, хоч сніжно,
Нам обіцяють ві сні:
Щастя тобі і мені.
До засмути часом тулиця;
Біле місто... - щось не в такт...
Будь-яка мрій прагне вулиця
Моря синього відтак...
Мила, де ти, краща ж ти,
Знайде хто твої сліди?
«Иду на Вы!» — не каждый раз звучит,
Бывает, из-за небоскрёбов леса,
Погода выбросит внезапный финт:
Расколет небо, ради интереса…
И треснет свод, разрушится огнём
Есть издержки юности щадящей;
Той, что реже в шалостях цвела,
В розах перламутровых… шарм, вящий,
Зов природы, чистил до бела…
В зависти есенинских мотивов,
У прекрасному, щастя запалу
Мої вірші з модерну не жнуть...
Поза часом чудес, та їх шалу,
Пишності та величності суть.
Володію я кращим бо знаю -
Настане час старіння, знаєм ми:
Все згубне до живого плине жваво:
Годинник хижий вічності - куми
Всіх смертними нас знає, наче слава.
Воліють зморшки юності, як грим,
Я при встрече тебя не узнаю,
На лице тень... улыбки твоей:
Я тебя не узнаю, чувств стаю
Подарила, - всем сердцем согрей.
Только к вечеру встретив друг друга,
Нет имени, фамилии и отчества
У Бога... - главного у каждого в судьбе...
Хоть не страдает Он от одиночества,
Быть невидимкой хочет в голытьбе.
Он силу власти признаёт и властвуя,
Не огорчайся тем, что сделал, ты;
У роз шипы есть, у ручья - песчинки;
Луна и солнце в облаках мечты,
Зло - червь в бутоне, всё же... не поминки.
Все люди ошибаются, живут.
