Коваль
Давай про мир, про гнізда пташенят,
про тишу ночі, голосінь світанку,
про сміх, усмішку, очі немовлят,
про літнім вітром зірвану фіранку,
про першу риболовлю з дідусем,
Палають каштани у бі́ливі свіч,
весна догоряє в їх зареві:
чорнильнії чани проли́ла на ніч
і дму́хнула трави бальза́мові.
Су́питься небо низьке, наче бас,
ти підтримуєш, витримуєш, тримаєш!
моє "я" без тебе - нуль, його немає.
не зникай, не уникай, світи і грій!
ти - двигун, маршрут і паливо для мрій...
ти, як сонце, що не же́вріє - палає!
ти, як шерп для альпініста в гімалаях.
не мерзне не горить не зачіпає
ні сепія туги ні даль барвиста
за полумʼяно-жовтим небокраєм
мʼяким як піна із-під рук баристи
............................................(вистріл!)
Роки́, думки́ і вчинки - все не те:
горів, палав, палив, то тлів, то тух;
вистави, драми, цирк і варʼєте -
забив, забув про те, що дав Пастух.
Жахав, журився, жалив і жеврів,
моєму прадіду Івану (псевдо "Сірий")
мій прадід зісла́ний в Сибір
подалі від рідних гір
в далекі чужі сніги на корм для зим
катованим і худим:
в мені поселився звір
Я висмикну тебе з бруківки Львова,
вкопаю у чарівний дивокрай,
куди не доїжджає жовте "Ґлово"
і синій не дотягує вайфай.
Рвону, як дикий протяг скло віконне,