очікування
предріздвяний блиск очей, дзенкіт бокалів.
запалимо свічки, облишимо лайку,
і щодо безсилого гніву — на завтра.
сьогодні наші люди занадто…
довго терпіли страждання,
забагато переносили жалю, —
ми живі, тому що незламні.
й лишимося такими надалі.
дехто в пеклі живе, радіючи нашому горю.
даремно, паскуди. дай бог вам ту долю, —
захлинутися у власнім блевотині,
вмитися дитячою кров‘ю,
стати порохом, причиною обстрілів,
ганебною плямою на родоводі,
кіп‘ятью на чолі нащадків,
клеймом на «вєликай націи».
кістками, устеленім дорогу до трону,
вустами профашистських химер,
очами свідків геноциду над молоддю.
аби ще зосталася пам‘ять!..
ремарочка: ваш клятий пан її стер.
приречені діти ковтатимуть пулі,
стуляючи рти, спалювати трупи.
спльовуваючи залишки кривавих зубів,
кричатимуть: «ми прішлі с міром, пощаді!»
…а після полону, під живий оркестр і проповід,
тремтячі обійми, холоні сльози жінок,
освободитєлі-інваліди більше ніколи не візьмуться за зброю
і не скажуть правди, як ото страшно було.
тим дійсно не страшно.
страшніше не бути відважними
та покласти життя за «благіє» наміри влади, —
бути проти усіх та вмирати без цілі,
бути пригніченним,
скадаючись із тріщин і мін,
зневіченним
розлукою і нещасною роллю,
проте лишатись людиною, щоб там не було.
у моєму справжньому домі
ще ніколи не було більш затишно,
відколи я звідси пішов.