Прірва часу
Подвійний образ птиці на воді
вколихував настояну тривогу.
Саморухливі хмари молоді
читалися, як послання від Бога…
І синь як сон… нурлива глибина,
повітрокрилі бабки носять світло…
Краса твоя велична, хоч сумна,
у ній мені незатишно — сирітно…
Долає прірву в часі — проліта
пташинка воду, смиче тіні корінь.
Яка ж твоя цілюща повнота!
Яка твоя затінена прозорість!..
Втішаєш красотою, творче, нас?
Чи, може, щось приховуєш суттєве?
Вся повнота у погляді зійшлась,
у водяному круглому нулеві.
У саркофазі зору все сховав,
волосся ж чує і клітина кожна,
як витікає бачене з єства,
аж оболонка дудонить порожня.
***
