Подвійний образ птиці на воді
вколихував настояну тривогу.
Саморухливі хмари молоді
читалися, як послання від Бога…
І синь як сон… нурлива глибина,
повітрокрилі бабки носять світло…
Краса твоя велична, хоч сумна,
у ній мені незатишно — сирітно…
Долає прірву в часі — проліта
пташинка воду, смиче тіні корінь.
Яка ж твоя цілюща повнота!
Яка твоя затінена прозорість!..
Втішаєш красотою, творче, нас?
Чи, може, щось приховуєш суттєве?
Вся повнота у погляді зійшлась,
у водяному круглому нулеві.
У саркофазі зору все сховав,
волосся ж чує і клітина кожна,
як витікає бачене з єства,
аж оболонка дудонить порожня.
***
Про зяючі дні непрожиті,
про дні дуплуваті
на спогад лишилися
кім’яхи вати.
Проціджуєш подих крізь неї,
згортаєш, мов іграшки, дати:
чужі ювілеї,
1.
Не виріс я, а переріс себе ж,
і сам себе щоночі вже лякаюсь,
бо руйнівна пітьма не знає меж
і камінь міццю в плоть перетікає.
Течу очима — на подушці сіль,
і пальцями струмую та губами…
Ти важко підняла повіки —
цвіла соняшникова жовть,
і перейшла моя сопілка
в живу калиновую плоть.
І я вже мав нову обслону —
джмелиним гулом наливавсь,
не знаючи, що до полону
взаємного так кличе нас.
Comments(0)