стоять передо мною ліс і повінь
стоять передо мною ліс і повінь
із повені десь виринає час
про нас говорить
кпить
про нас
для нас
у часу свій коловорот
і ми у ньому сном
залишені як безпритульні
ріками і лісами йти
гуляти морем і степами
шукати скрізь лиш мами
мами
дитячою наївною рукою
плести косу собі над головою
як оберіг
чекати розплітання
чекати смутку як початку розквітання
чекати повені і часу виринання
і в лісі залишитися
весною
і оминувши кожну пору року
залишитись пренепорочною й святою
як кожен вигин дерева і гілки
як кожен звук найтоншої сопілки
як ліс у всій свої красі
залишити страхи росі ранковій
що сонцем випита зникатиме
вдихати вітер
їсти білі хмари
і виринати разом з часом з повені
і часом бути
і творити час
і зникнуть люди
люди стануть промені
і під ногами вже не буде повені
а над лісами вже не буде нас