Є баул, дитини нема...
Час у просторі творить дива.
І раптом птахи зникають,
і раптом іде війна,
і раптом діти вмирають.
І час, і простір мовчать,
і мовчки спостерігають:
як миті до тла горять,
як люди людей поминають…
А мати щомиті жде,
що змінить цю зиму весна,
що час цей і простір мине.
Є баул, дитини нема…
І сльози уже гранітні –
їх знерухомив час,
й думки стали одноманітні:
а що буде після нас?
Бо вдома стоїть баул.
Є баул, а дитини нема.
Мати певно як жити забула,
а на скронях заснула зима.