Запали ту свічку. Хай горить. То доля наша.
Запали ту свічку. Хай горить. То доля наша.
В ній скорбота й світло об’єднались
вмить. Заспокоє твою душу світла чаша,
пред якою всі довічні мудреці вклонялись.
Запали. Вона про мене нагадає,
нагадає рідний дім, який пропах любистком
й листям м’яти. Запали, нехай вогонь співає,
хай цей спів для наших душ буде містком.
І в темінь ночі світло принесе
любов. Любов – надію.
Надія міць і силу піднесе
до неба. Щось малесеньке відкриє
у найстрашніших плинностях – життя,
яке плекатиме тебе в обіймах ночі
й не відпускатиме, бо відбулось злиття
і смерть з життям зустрілись очі-в-очі.
І світло темряву собою огорнуло,
і збулося. І простір затремтів
всіма тремтіннями, які в той час прибули,
щоб позбувати влади твоїх снів.
Так тихо, що душа прокинулась від крику
тієї свічечки. Земля чи то душа тремтіла
від всіх уявлень мерехтливих тіней скрипу,
що його тихе світло рухом шепотіло.