Багряний Іван
Учвал до фінішу жену,
Стинаючись душею, —
Спішу скінчити цю страшну
Діпівську “Одиссею”
Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.
Багато літ —
аж двадцять п’ять! —
Плотили ми ясак,
І п’ятирічок, як проклять,
Творили “чудеса”.
І кожен свій гіркий п’ятак
На “ПОЗИКИ” несли, —
Привіт, привіт, привіт, привіт,
Усім, кого я втратив!
Дістав Антон п’ятнадцять літ
З “приколкою”, мій брате!
За щож?! Та ще й “приколку” теж?
А так,
Товаришу і брате!
Та й лавреатові привіт.
Привіт, лауреате!
О, лавроносний рачколаз!
Хотів би ж я уздріти раз
Який ти б був, коли б тебе
Привіт, привіт, брати мої,
Окремо
й всі у масі!
А надто ті, що десь там є
В далекому Донбасі,
Що там лупають антрацит…
Привіт,
Хай вибачає той “пііт”, —
Нема й часу гадати
Чи я згубив, чи я знайшов,
Що лавреата обійшов.
Люблю красу,
Та й лауреатові привіт.
Бо ти всього лиш “шут-горох”,
Царя нового “скоморох”.
В ганьбу таку тебе затіг
Бо ти лиш парій, ти ґелот,
В’язниці власної “оплот”.
В країні горя й страхоти
В Берліні сталася біда —
Стряслась беліберда…
Шпигун, фашист і емведист,
І сталінський поет,
З’єднавши свій докупи хист,
Створили “Комітет”, —