Дмитро Загул
Заграли дзвони, заграли дзвони,
заграли…
Із буйним вітром на перегони
помчали.
Несуть розраду, несуть потіху
з собою
І під мужицьку обдерту стріху
спокою…
З-за буйих річок, де степ і воля,
За панські межі, де гніт і кров,
До тебе, темна голото гола,
Летить за вітром моя любов.
Де в тюрмах гинуть брати і сестри, –
В очах зневіра, а в серці біль, –
Хай буде буря – той гній рознести,
Вихре, радісний вітре!
Товаришу вільних верхів!
Рвійно грає в повітрі
Твій розколиханий спів, –
Б’є в блакитні пюпітри,
Дзвонить у цитри дротів.
То ж ти в навальному зрості
Вільно ритмована мово,
Найкраще з земних чудес,
Що слово складаєш до слова, –
Ти не дарунок небес!
Тебе створила людина
В сиву давнінь віків,
Щоб ти, мов таємна пружина,
Води і люди!
Ви вічний, могутній рух!
Нестримні діти природи,
Спонука спонук.
Ви – дух!
Ви – сила!
Води і люди.
Весно! Облудна омано!
Твоє чародійне вино,
Заправлене соком дурману,
Ми щороку, щороку п’ємо.
Ти повінь свою розіллєш,
Розбуркаєш давнє,
Що впало на дно, –
Дивлюсь у далеч буйних вод,
де біла чайка хвиль черкає,
і думка – молодий пілот –
женеться з вітром у безкрає…
О, скільки радісних пригод
у серці здійснення чекає!
Стихія дзвонить, мов жива,
Деколи хочеться серцю
Квіткою бути пахучою,
Деколи хочеться в небі
Зіркою стати горючою.
Стати терном чи кропивою,
Хочеться впасти на землю
– Розкажи мені, сивий діду,
Про свої парубоцькі дні,
Чи ганяв ти по білому світу,
Як ось довелося мені?
Я бачив далеко країни
(Ганяли мене по фронтах) –
У вихрах війни і руїни
І
Прозора мла довкола,
В задумі дерева…
Над морем захолола
Хмаринка льодова.
З замисленого парку,
Далеко від людей,
Голосом горлиці
серце туркоче –
тремтить, як оголена
гілка в гаю…
О моє бідне,
стурбоване серце,
як зустрічаєш ти
весну свою?
Грими, грими, могутня пісне,
Як ті громи весняних бур.
Хай знає панство ненависне,
Що наша армія, як мур.
Ми стали волі на сторожі,
Ми їй не зрадимо ніде.
Дрижіть, недобитки ворожі,