Дмитро Загул
Не схиляйтеся, стебельця,
серед спілих піль!
Розливайся, пісне серця,
виливай свій біль!
Грайте, дзвони великодні,
в цей великий день!
Хоч сьогодні, хоч сьогодні
Не слухають мене дзвінкії рими,
Не мож акорду вивести зі струн;
Розвіявсь спів дорогами пустими…
Нема веселих дум!..
Прощай мене, високий Аполлоне,
Що в землю я зарив святий талан!
Не винен я, що в грудях жар холоне,
На трави місяць сипав перли,
З листками легіт шелестів,
Кругом луги, ліси завмерли,
Горою нісся тихий спів…
До зірки зіронька всміхалась
І в парі міряли простір…
Земля з серпами мряк убралась,
На покоси
Впали роси,
Гейби перли,
Заясніли,
Затремтіли
І завмерли…
Сходить сонце
Із-за гаю,
Ніби гріб, хатинка низька,
Де на світ родився я;
Там була моя колиска,
Там живе рідня моя.
Я родився серед смутку,
Виростав я в морі сліз…
В кождім кутику-закутку
Мрії злеліяні, сни перемріяні
Довго я в серці складав,
Сльози колишнії, ночі невтішнії
Я на пісні перелляв.
В них поскладалося все, що прохалося,
Все, що прожито колись.
Звуки їх носяться, з серця так просяться,
Мов та ліля ніжна і біла,
Що росте на дзеркальній воді,
Так і ти в моїм серці зацвіла,
Пелюстки розгорнула бліді.
Нахилила маленьку головку
І до серця шепочеш: люблю…
І листками м’якенького шовку
Між межами жваво, живо
Жовте жито жнуть женці.
Розпочалось нині жниво,
Серп аж пріє у руці…
Сніп за снопом ув’язає,
Он лежить цілий покіс!
Жарту жвавий жнець не знає,
Ляже трупом жовтий ліс…
Крила ночі світ закрили
І закутали в туман…
І собою оловили
Ліс, село і довгий лан.
Ніби в морі потонуло
Небо, світ, цілий простір,
А на небі спалахнуло
Коли на долоню наклоню чоло,
То все привиджається рідне село.
І стежечка кожда і кождий куточок,
Хатинка старенька і темний садочок,
Де серце, не знаючи злиднів, жило.
Он там моє щастя безжурне цвіло, –
Над чистим потоком вільшина схилилась.
Кину жаль і смуток лише,
Власне лихо заколишу
І братам співати стану
Про любов, красу весняну.
Дам їм світло серед ночі,
Просвіщу їм сонні очі.
Сере пущі стежку вкажу
Зеленими листками шумлять старі ліси,
Десь линуть над вершками таємні голоси.
Вітри лісам шепочуть казки зелених гір,
Тихесенько бренькочуть на струнах срібних лір.
Я в смутку та в задумі блукаю по гаю,
В тім шелесті та й шумі слова чиїсь ловлю.
Хтось тужить за красою, зітхає по весні,