Марта Тарнавська
Різьбить різьбу абстрактну скульптор — час:
що зарис — повість про життя і смерть.
Незрозуміла мова ця для нас:
красою очі виповнені вщерть.
Світ символів на барельєфі скал —
це світ безлюдних ще тисячоліть:
людини ще сюди не допускав
Я — земля,
сповнена ласк,
щедра своїм багатством.
Тепло моє — життєдайне.
Черпай із нього,
мов воду цілющу,
мужність, силу, радість життя.
Чи й ти ішов крізь ніч?
Вона така, як море,
що заливає все. Безмежжя. Самота.
Стихає горда річ, бо маєстат покори
ключем нових пізнань замкнув твої уста.
Я проміняла мрію на усмішку,
міраж крайнеба на земне тепло;
життя розкрилось, мов чудесна книжка,
потоком прагнень щастя потекло.
Не вірилось захопленій дитині,
що це — новий народжувався міт,
що спрага — чи то в серці, чи в пустині —
Немов весінній вітер надлетів
і радісну в серця приніс відлигу!
Благословенне будь, тепло двох тіл,
що топиш самоти бездонну кригу.
Так з надр землі пробившись, джерело
дає розлив гамованій напрузі.
Будь, життєтворче радісне тепло,
Die Einsamkeit ist wie ein Regen.
Rainer Maria Rilke
На серце падає знайомий дощ
і стоплює солодку грудку щастя.
Як віднайти шляхи до світлих прощ,
де радості цілющої причастя?
Є в мене життєрадісне звіря:
воно до сонця лащиться, і радість
його від сонця.
Коли тепле й сите,
розвіює добробут свій на гавкіт,
свій захват перетоплює у рух
Буває: туга — космічна:
Quelle est cette langueur qui p?n?tre mon c?ur?
— за Верленом.
Самотність тоді — це смуток,
це тихий, осінній дощ —
мудрість ранньої зрілості,
Учора тут палахкотіла осінь,
немов Ван Ґоґ пройшов міським бульваром,
покидавши з небесної палітри
доспілу щедрість.
Я жила тоді
свідомістю, що спалах цей — останній.
Ах, де ти, лицарю на білому коні?
(Вже місяць-молодик чарує вечір
і в серця спраглого відчиненім вікні
з’явилась знову туга молодеча).
Ах, підніми на приязне рам’я?
і понеси мене у простір неба,
щоб, наче зірку, віднайшла там я
