Осьмачка Тодось
Ох, ноче, ноче без луни і крику
без місяця і без зірниць,
я знов твою пустелю дику
полохаю із-під ялиць.
Шумлять гілляки таємничі бору,
аж сніг спадає на пеньки,
і в мене з ними разом руки вгору,
Ох, недоле моя чорнопера,
відведи від моєї душі
кожну діву, що любить озера
і дзеркала, мов води в глуші,
бо вона відчуватиме й шкуру
у фрізера, що робить і зиск
і на нігтях жарінь манікюру,
Я знов самотній і проклятий, —
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розп’яттях,
ворони виють в небеса.
їх чую крики ізнадвору
у серці зрадженім своїм…
Куди, куди втічу від горя,
від тих зловісних голосів?..