Руденко Микола
Серед зими розтанув сніг —
І знов заворушились трави.
Не дбаючи про сенс і право,
В бруньки весняний сік побіг.
В корі черв’як зашарудів.
Повірило земне коріння:
Пора почати сотворіння
Линьте, римовані стріли,
В далеч Нової Епохи.
Тих, кому все зрозуміло,
Я не шаную нітрохи.
Їх вікова обережність
Вчила тихенько жити.
Що їм ота Безмежність?
Небо, страждаючи, зорі народить,
Муками струсів наповниться Вічність.
Мудре страждання облагородить
Наших незрілих думок пересічність.
Райдуга, мов терези всесвітні,
На тарілках неземної роботи
Білі сади розгойдавши у квітні,
Мене він кликав таїною світу —
Мурашник в лоні лісових висот,
Як небо кличе на чужу орбіту,
В казкове коло неземних істот.
В похід рушали полчища незлічні,
Несли на спинах іскорки роси,
Неначе справді воїни космічні,
Я галактик ваших гривастих
Не вивчав у екстазі німому.
Я — невидимий головастик,
Що живе у тобі самому.
Я — живого частка єдина,
Нас в тобі міліярди цілі.
Я так само, як ти — Людина,
Знову сонце зійшло,
День прибув…
Як мене не було,
Де ж я був?
Мабуть, жив у зорі —
В напівсні;
Чи в дубовій корі,
1
Клумаки випадають з натруджених рук.
Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.
За ворота виходять дебелі сини,—
В мені блукають дивні струми,
І вічність блискавкою б’є
У серце збуджене моє,
І палять мозок болі–думи.
Чиї вони і де блукали, —
Мої чи, може, не мої?
Які захмарні перевали
Здавалося, усе позаду,
Пригасло те, що я несу.
І старість вийшла у засаду,
Щоб вигострить тупу косу.
Та був удар…
Розверзлось небо
Серед космічних мерехтінь,
Якщо твої товариші
Не ділять дум твоїх віднині, —
Не дай торкнутися душі
Рукам, що зраджують святині.
Хай твердить той, хто втрати в зір,
Що ти, мовляв, ідеш не в ногу.
Якщо ти віриш — значить, вір,
Я знав поетів, що колись без міри
Були відважні в пошуках своїх.
Тяжка трагедія сліпої віри
Спустошила і скам’янила їх.
З них кожен був стократ багатший духом,
Ніж той, хто оди їхні відзначав,
До слів чиїх ми припадали вухом,