Руденко Микола
Де взяти сил, щоб знову стати
Посеред неба павуком
І болі Всесвіту всотати,
Й дощем пролитись над ліском?
А дощовинню-павутинню
Віддати душу і слова —
Хай розсипає попідтинню,
Світ крізь сльозу — то зовсім інший світ:
Адже ж сльоза — не скельце і не лупа.
Давно забута мазанка-халупа
Від тебе раптом зажадає звіт.
І ти їй понесеш всього себе —
Туди, де забринів твій перший виток.
Твого життя не вельми мудрий звиток
Були у бронзі королі й поети,
І, вибачте, улюблені хорти.
Та серед людства цілої планети
Де й хто увічнив подвиг доброти?
Не Жанна д’Арк, що кличе до походу,
Із орачів гуртуючи полки,
А та, що кидає вінки у воду —
Духовна суть — не шаровари модні,
Не звичка, що з роками промина.
Я — той, що був, і той. що є сьогодні, —
Це дві людські істоти чи одна?..
Я — комісар за класом і за змістом,
Я — агітпроп і до промов мастак,
Усе життя проживши комуністом,
Шанують лиш того народи,
Хто власну ниву розорав.
Талант — це вогнище Свободи
На тлі нікчемних рабських вправ.
Це Слова горде володіння,
Де дух народний не зачах.
Талант без мужності — падіння
А може, це не так уже й важливо,
Щоб завжди був відкритий небосхил
І вільні перевали, вільні зливи,
І в небі шелестіння вільних крил;
Щоб модний галстук і костюм по зросту,
І шлягер на малинових вустах;
Щоб слово “воля” означало просто
Борщагівка — то була Борщівка,
Харчовий над річкою заїзд.
Там варила борщ вродлива дівка
В щебетанні ластів’ячих гнізд.
Біля комина старий лелека,
Молода тополя при вікні.
А до Києва вже недалеко —
Ото були часи: щоб скіфський цар
Міг воїнів злічить — хай кожен мечник
З усіх усюд для нього вишле в дар
Стріли своєї кутий наконечник.
Заворушились табуни й гурти
У росах степового різнотрав’я.
Яскріли списи, брязкали щити
1
Коли на мене впав отой удар,
В якому я впізнав космічну руку —
Найвища благодать, солодкий дар,
Що згодом обертається на муку;
Коли мене від психолікарів
Музейні експонати.
Їх скульпторові пальці
За черепом створили —
Така наука є.
Дивлюся — і не вірю:
Немов живі бувальці
З мандрівки повернулись
На стійбище своє.
Як тільки душу виповнить мою
Космічний подих в зоряні години —
Перед обличчям Всесвіту стою,
Дивуючись феномену людини.
Де, як вони вміщаються в мені —
Сонця, сузір’я і оці тополі?
Можливо, тільки звуком на струні
На обрії душі моєї
Світає Слово, щоб пливти
Супроти, не за течією —
В умиті зорями світи.
У тих світах є зливи й грози,
І ріки, виповнені вщерть.
Є суперечки, піт і сльози,