Руденко Микола
Від мук земних себе не відокремлю,
Допоки Світло не здолає тьму.
Та мушу визнати: планету Землю
Ненавиджу, буває, мов тюрму.
Ненавиджу чиновника, до кого
Звертатись мушу з папірцем в руках.
Себе ненавиджу — себе такого,
Людські чуття — дозорці півзаснулі,
Пташки з чавунним пір’ям на крилі.
Відомо: люди в біополі —
Кулі.
Що котяться, не ходять по землі.
Ми лиш самі для себе є дворукі,
А для астралу —
У зеків на травинку очі ласі —
Обстежують, немов це диво з див.
Отож коли кропива піднялася,
Я старанно її обгородив.
Бо знаю: невеселої години
Це майже свійське зілля нас втіша.
Сільська кропива — ніби член родини:
Що з нами діється, коли трава
У стрілку випинається з коріння
І оживають квіткові дива —
Сонцепоклонники від сотворіння?
Я змалечку живі слова збирав,
Що розсипали пращури зелені —
Неначе кров моя і соки трав
Жила Вкраїна. Плакала, стогнала.
Проте я твердо свідчити берусь:
За всі віки безхліб’ям не загнала
Нікого в землю Україна-Русь.
Від тих часів, коли з’явилось рало,
Голодних мук не відало село.
Хай неврожай — та люди не вмирали:
Іще мільярд людських істот, іще —
Але планетна куля не із гуми…
Куди, в якому напрямку тече
Ріка часу? Які приносить думи?
Не за горою віку перепад,
Крутіший від стрімкої Ніагари.
Та час ніколи не тече назад —
Не треба мумій. Наших дум снага
Не їх шукає в зоряну годину.
Від тління слово нас оберіга:
Якщо є слово — маємо людину.
А слів бракує — не твоя вина:
Людська душа не помирає доти,
Допоки не вмирають імена —
На мить сповзли з екрана реалії ракетні.
Дивлюсь — очам не вірю, мов справді бачу
сон:
Майнули білі коні — тачанки кулеметні,
На вороних за ними рушає ескадрон.
На мавзолеї Сталін. У нього давня звичка:
Простий кашкет, шинеля…
Відтоді, як на Калці князь Мстислав
Спізнився вийти в бій із чорториїв,
А галицький Мстислав полки послав
За Галич помирати і за Київ;
Відтоді, як Данило аж упрів,
Татар вкладаючи в азовській глині
І не один з мужів–богатирів
Що скоїлось в природі? Я не міг
Вписати це в події пересічні:
Десь перед першим травнем випав
сніг —
Такий, якого не було і в січні.
Берізка соку більше не дала —
Бруньки взялися льодом на вершині.
Ні, не людину і не звіра
До мене привела весна:
Під вишкою стояла ліра —
Погнута, здвоєна сосна.
І впало здогадом на мене —
Нежданим одсвітом добра:
Ця ліра, страдниця зелена,
Зацвів лужок поміж колючих стін —
Вкотре зацвів!.. І все ж я не радію:
Голівками кульбаб яскріє він —
Не варто шанувати цю подію.
Летять на північ гуси й журавлі,
І прокидаються в озерах жаби.
А я сумую: скоро на землі