Сингаївський Микола
Чорнобривців насадила мати
У моїм світанковім краю,
Та й навчила веснянки співати
Про квітучу надію свою.
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку.
Бачу руки твої, моя мамо,
На білих снігах і на синіх снігах
Я буду лежать, мов підстрелений птах.
Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.
Забутий, мов зайвий, на рідній землі –
Я скоро схолону у сніжнім теплі.
З тобою ніч –
магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче.
Любові ніжна й пристрасна рука
Виймає душу і воложить очі.
Ти вся, мов сон. Ласкава, мов дитя.
Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…
– Нема часу, щоб написати, –
Шепочуть мамині вуста.
Не раз вона їх виглядала,
Дозріли вже не раз жита…
– Це, мабуть, знов зажура давня, –
Непідкуплена і непродана,
Як і совість поета…
А.Малишко
Наче звістка від осені,
Впав листок на плече,
А река Геракліта
все тече і тече.
Та не ступиш ти вдруге
в ту осінь свою,
Вже чекатимеш іншу у ріднім краю.
І в чеканні до болю відчуєш не раз:
Пам’ятаю голод
сорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ.
Здаля і зблизька дивляться сини
І пильно стежать все таки за нами.
Не все на віру
в нас беруть вони,
Не завжди вдовольняються словами.
Все минає – ночі і світанки,
Та життя не випити до дна.
Залишаються нащадкам знаки, –
Наче карби, наші письмена.
Лиш земля, немов легенда, вічна,
Одцвітають очі і вуста.
Зборознили батькове обличчя
Вже так судилось на віку,
Так, мабуть, зроду повелося:
Ми чашу випили гірку,
Не все омріяне збулося.
У злиднях, наче в реп’яхах,
Жили в надіях та в роботі.
Нам обіцяли світлий шлях,
Художнику і поету, побратимові моєму
Анатолію Луценку.
Давній звичай в серці молодому,
Ідучи на зустріч, я беріг:
– Чуєш, друже, мир твоєму дому! –
Знову я ступив на твій поріг.
Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння.
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння.
Вже пооране – в зморшках чоло, –
Та глибини життя не забути.
Ще з добром тут побореться зло,