Роман Чигір
нічого зайвого. на білому листі
початок ночі, філіжанка кави…
зашаруділи тіні на стіні,
їм теж цікаво.
і ось момент торканія настав.
"це ми зробити мусимо!"
він їх веде до парку.
"з’їсти он ту бабусю…"
і достає цигарку.
підпалює. світло. всюди
сталося те, що сталося. під столом
плаче красуня-Леля, донечко генерала.
гралася з янголом, гралася і зламала
біле йому крило.
мама її гукає, няньо її зове -
як з’ясувати все що є,
як об’єднати.
навіщо дощ так довго ллє,
аж забагато.
ніхто не хоче, я питав,
Не всі бажання є щодня.
Ти знизу, дивлячись у очі,
запишеш номер і ім’я.
А потім вся така - не хочу…
та то брехня.