Неоніла Гуменюк
У серці ватра - звуть любов"ю,
Яке ще б"ється лунко-лунко
І плаче радості сльозою.
Хоча воно й сумує часто
Та ніжність ллється в нім струмочком.
Оце і є те справжнє щастя,
Чомусь терпко запахли дитинством.
Згадую як тримали в руці
Батога, що Петровим ще зветься.
Соняшник нам конем слугував,
Осідлавши його ми скакали.
Було безліч іще в нас забав,
Хлібів колише вітер позолоту,
А між стебел - червоних маків рай,
Землі краса незаймана й щедроти.
Волошок-хвиль гойдається блакить,
Всміхається овес у вуса довгі.
Природи чудеса переплелись
Відшукаю швидко я лінію долі,
По ній прочитаю я твій шлях життєвий,
Чи крутим він буде чи, може гладеньким.
Він, на жаль ніколи гладким не буває,
Ось тому й людина в біду потрапляє,
Фізичні й душевні отримує рани,
На матусин рушничок,
Вишиваночки чудові,
Це усе для діточок:
І синочкові сорочка,
Блуза донечці своїй,
Недоспала вона ночей,
Вона підморгнула лукаво йому
І переповнена квітонька щастям
Всміхалась замріяно.Може тому
Усе їй здавалось казковим та світлим,
Що радісно серденьку було її.
Бо ніжилась в купелі теплого літа
І стовбури мають широкі-широкі.
Хоча вже дуплаві, всі майже посохли,
Бо кілька віків тут ростуть вони врешті.
Тримаються все ж, зеленіють ще зрідка
І навіть цвітуть та приваблюють бджілок,
Які прилітають сюди дружно влітку
Н а старій розлогій вербі,
Розвіяв її руде листя
І плавать пустив по воді.
Кружляють сніжинки в повітрі,
Лягають собі на траву.
Зима поцілунки-привіти
Обніма крилом,
Клечана Неділенька
Йде до нас з добром.
Стелить на долівоньку
З липових гілок
Та із татар-зіллячка
Розмахують хустинками зеленими
Та загадково усміхаються берізки,Щось таємниче перешіптуються з кленами
І не соромляться нікого аніскільки.
Влітку - ягоди солодкі між гіллям.
Черешня милувалась білим цвітом,
Поки людей ватага не прийшла.
Обскубали усе-усе до "бубки"
Та обламали з листям всі гілки,
Їли, набрали в відра ягід й в руки,
Взяла. як ішла у гості,
Щедро його розсипала.
Кругом біло-біло стало.
Вітер срібло те збирав.
Кучугури намітав.
А мороз сердитим був,