Неоніла Гуменюк
Підкралася й до мене крадькома
І сріблом мої коси посипаєш,
Вже літечка квітучого нема.
Воно було барвисте і веселе
Та вигравало райдугою фарб
Й мене манило тисячами зваб,
А човен долі хвиля все гойдає.
Та у душі співають солов"ї,
Наснага творча ще не покидає.
Надворі дощ та серце зігріва
Увага друзів, їх любов й турбота
І щирі-щирі милого слова,
Червоні, білі та рожеві,
Помаранчеві і жовті,
Квіти гарні, ніжні, горді.
Вдача в них уже така -
Світ споглядати звисока,
І пахне свіжістю приємною від неї.
А час так стрімко і невпинно лине,
За ранком день і полудень, і вечір.
Та нічка темна або вся у зорях
Минає непомітно, ранок знову.
Отак спливають швидко дні і роки,
Дивляться сині оченята.
Це винограду грона густо
Донизу почали звисати.
Стиглі, солодкі, соковиті,
Дала їм сил багряна осінь,
Покуштувати тебе просять,
Пролягла між трав
До тії хатини,
Де ти виростав.
Там твоє дитинство
Бавилось в "квача",
Потім юність квітла,
Метелик літав,Жовті свої крильця
Сонцю підставляв.
Він ніби промінчик
Крихітний його
І яскраво світить
Міні-літачок.
Взяла. як ішла у гості,
Щедро його розсипала.
Кругом біло-біло стало.
Вітер срібло те збирав.
Кучугури намітав.
А мороз сердитим був,
Сонцем вранішнім пестила ніжно,
Колисала нас вечором пізнім
Добра й радісна усмішка мамина.
Веселковою падала зливою,
Гріла ласкою всіх променистою.
Залишилася світлою й чистою.
Недосказано гарних слів.
А роки, що життя відміряло
Усе линуть нестримно в світ.
Скільки всього іще так хочеться
І зробити плануєш ти.
Та літа уже з ярмарку котяться,
Мелодія твоя дивна,Вмієш весело сміятись
Й гірко плакати-ридати,
Буйним вітром зашуміти,
Падолистом шелестіти
І плескатися, мов хвиля,
Неймовірну маєш силу.
Бентежить душу, кличе за собою.
Краси цієї зупинися, мить!
Ти ж неповторна, більш нема такої.
Так хочу я тебе запам"ятать,
У моїм серці ніжністю озвешся.
Хоча сюди не раз іще вернешся