Неоніла Гуменюк
Взяла. як ішла у гості,
Щедро його розсипала.
Кругом біло-біло стало.
Вітер срібло те збирав.
Кучугури намітав.
А мороз сердитим був,
Лише зозулине ку-ку ще чути.
І то недовго залишилось їй
Літа так рахувати в свято й будень.
Бо до зеніту літо наближа
Свій хід, Петрові батоги розквітли
І достигають пшениці й жита
Вода така чиста, студена.
Влітку у спеку воно,
Ніби оазис в пустелі.
Всі поспішають сюди:
Звірі й птахи, подорожні.
Хоч раз скуштувавши води,
Ронить журбу свою соком-сльозою.
Бо розтинають сокирою груди
І сік - її кров цідять жадібні люди.
Ніхто її горем і не перейметься,
Як птахом пораненим серденько б"ється,
Плаче так гірко, тріпоче й тріпоче,
Через річку ліг
Після дощу грозового,
Що кудись побіг.
А на цьому на місточку
Та й кольорів сім,
Виграють вони на сонці,
І день поменшав, стала більша ніч,
Яка вже трішки-трішки віє холодом,
Згасло тепло купальських диво-свіч.
Вода ще тепла у ставку та річечці,
Увечері ж б"є ж хвиля "дрижаки".
Скоро покине нас яскраве літечко,
Де з тобою ми ходили,
Спомин залишивсь обом.
Бо літа, неначе коні
Так нестримно мчали вдаль,
Посріблили наші скроні,
Несли радість і печаль.
В траві сховалися суниці,Черешні червоніють стиглі.
І білий гриб у листі теж,
Його так просто не знайдеш,
Бо тільки в справжніх грибників
Він опиняється в руці.
У полі дозріває колос,
Краю журавлиний,
Пригорнуся серцем
Я до України.
Краю барвінковий
Рідний мій Подільський,
Краю калиновий,
У сонячний день
Розцвіла півонія
Кольору вишень.
Дивиться замріяно
У небес блакить,
Пелюстками-віями
Й жбурнув щосили у суху траву.
Отак стоїть сумна струнка берізка
І це не сон для неї - наяву.
Гілки вона додолу опустила,
Чи холодно їй, а чи ні - хто зна.
Прошу тебе, не плач, берізко мила.
Святковії шати.
Новий рік вже поспіша,
Будем зустрічати.
І дорослі й дітвора
Ждуть із нетерпінням -
Наша рідна сторона