Неоніла Гуменюк
Мов сонечком налитая,
Красива, оксамитова,
Так пізно розцвіла вона.
Та не боїться холоду,
Хоч ночі тепер зимнії,
Виблискує, як золото
І смуток душу огорта.
Як усміхнешся, милий друже,
То й забуваю про літа.
Що вже мина життєве літо
Й до осені всього лиш крок.
Квіточок-очей така блакить,
Він простеливсь від хати і до хвіртки
Та нікому по ньому вже ходить.
Бо за межу пішли матуся й неньо,
А діти й внуки мешкають в містах.
Лише отой барвіночок зелений
У траві високій,
Це струмочок там дзюрчить
І втрачає спокій.
Взяв початок з джерела
Того, що в долині
Й далі далі вже помчав
Поринай в казкові дивні сни,
Мирні зорі нехай сяють з висоти,
Я люблю тебе, синочку, ти це знай.
Рада бачити я усмішку твою,
Як приємне бачиш щось у сні.
То ж щасливими хай будуть усі дні,Посила благословіння Бог.
Дивляться сині оченята.
Це винограду грона густо
Донизу почали звисати.
Стиглі, солодкі, соковиті,
Дала їм сил багряна осінь,
Покуштувати тебе просять,
Вересень зібрати зміг врожай увесь,
Яблука залишив у моїх долонях,
Чемно попрощався і пішов кудись.
Жовтня, його брата багрянисті коні
Навперейми з вітром мчали що є сил,
З-під копит летіли золото-листочки
В березневу пору,
Сніг біленький підійма
Все вгору та вгору.
І не думає тікать,
Весну не пускає.
Та й струмочки не дзюрчать,
Та позіхнув й пішов тихенько спати,
А вечір-парубок гайнув аж до зірок
І нумо з ними знову жартувати.
Тут нічка-мати стала на поріг,
Сипнула роси на зелені трави,
Що холодом торкнулись босих ніг,
Роси срібляться в траві навкруги,
Зорями сяє небо ясне,
Ти на побачення кличеш мене.
Між берегами тиха ріка,В твоїй долоні моя рука.
Дикої м"яти запах п"янить,
Доля дарує нам щасливу мить.
Мабуть запам"ятаю назавжди,
В долоні зорі падали юрбою,
Тоді щасливі були я і ти.
І забували ми про все на світі,
Лиш іскри радості палали у очах.
Вже не одне з тих пір минуло літо,
Лілея горда у короні білій.
Її садила мама так давно,
Але цвіте і досі вона влітку.
Голубить вітер ніжно пелюстки,
Розповідає казку цій красуні.
Милуюся я нею залюбки,