Юра Орловський
Ллється прохолода над рікою,
Немов стихійна врівноважена вуаль.
Я на мосту стою, жаль, не з тобою,
Та за обох дивлюся у волинську даль.
А ти десь там, де море й кілометри,
Під дощем я її годував нектарином,
Краплі стікали з долоні в рукав.
Бігли, сміялися поміж зупинок,
Лиш світлофор марафон припиняв.
Так все було невловимо щасливо,
А я десь там, посередині,
Де м'якотілі й невмолимі,
Неприступні і ранимі,
Посередні й особливі.
І безстрашні й малодушні,
Об'єктивні та неслушні,
Було, іду по вулиці і, ненароком,
Пронизуюся поглядом чужим.
Телепортуюся крізь око оком
У душу синтезом чуднИм.
Немовби струмом переймаю
Чорніє черню по усіх клітинах,
Закривши пори на іржі замок,
І світ і світло відгородить павутина,
Лишивши тільки чорний смог думок.
Довбе киркою у горі печеру,
Плесо жовтувате прагне вітру,
Хоч не зима, а просить той мусон,
Бо дотиків сезон – це саме літо,
Коли дають-приймають в унісон.
Вже ніжності тепла сповна всотало,
Люби людей і у любові будеш
Не рудиментом, а важливим видом.
Без цього цілісності не здобудеш,
Не станеш повноцінним індивідом.
Люби людей, яких любити важко,
І знову вибір - шальки терезів .
Посилилось тісне ярмо вагань
У круговерті прісно-млосних днів,
Надій, здобутків і розчарувань.
Пробачилося те, що надто важко,
Обволікла чоло знебарвлена заграва –
Як Вічне сяйво обрій перейшло.
Хай буде ж вакуум до мрій ласкавий,
Без провороту щоби лезо увійшло.
Та знерухомило чуття пісків пустелі,
Пливи, прошу, пливи,
Ми ще не в тихім доці
Й церковні корогви
Не в мороку мороці.
Дім – це для повернення і покидання,
Взаємопорятунку в настрої скрутнім,
Всерозуміючого вчасного мовчання
І сміху щирого й лункого наче грім.
Це дім.
Вчувається в словах у Ваших драма.
Я розумію – жінка, але все ж,
Я – не поліно, Ви – не пилорама,
Навіщо стільки фантастичних меж?
Пробачте, та це біг на стадіоні,
