Юра Орловський
Ллється прохолода над рікою,
Немов стихійна врівноважена вуаль.
Я на мосту стою, жаль, не з тобою,
Та за обох дивлюся у волинську даль.
А ти десь там, де море й кілометри,
Було, іду по вулиці і, ненароком,
Пронизуюся поглядом чужим.
Телепортуюся крізь око оком
У душу синтезом чуднИм.
Немовби струмом переймаю
Петро - святий, людина, друг Христа.
Хоч вірив і любив – та відцурався.
Історія повчальна й непроста,
Він жив і помилявся – та не здався.
У морі плавав, закидавши сіті,
Такі вечори нізащО не відлинуть.
Сконає і тіло і навіть думки.
Людина народжена,врешті, загинуть,
Та ці вечори не бояться пітьми.
У них ні «а вчора», у них ні «а завтра»,
п'ятий поверх вартовою вежею
вікна настіж щілини у вічність
холодними пальцями рук відстежую
струн і самотності звиклу незвичність
між кришкою piano і флажолетом
Дім – це для повернення і покидання,
Взаємопорятунку в настрої скрутнім,
Всерозуміючого вчасного мовчання
І сміху щирого й лункого наче грім.
Це дім.