Сергій Біленький
Вітер тікає від себе у спогади,
А мені скористатись досвідом цим?
З новим десятиріччям зміни свої погляди
Те, що зараз й моє вже не буде моїм.
Слово в кімнаті сидить, звати Вірити
Крик розстріляє нічну безодню,
Свічка станцює останній крок
Хто б прихистив сироту безродню?
Якщо будинок мовчить на замок.
В кожному з нас живуть мінотаври
Піду в розквітчену самітність,
Коханий в минулому часі,
Щоб чути турботи обрітність
Зануритись в морі і джазі.
За хвірткою більше визнання
Я ходжу завжди сотнею кімнат,
У кожній є вже власна роль для мене,
Я сплутав ролі, все, як каземат,
Пробачте всі - тут буде nota bene.
Мій ґлузд мене лишає сам на сам
Годі брехати мені у вічі,
Ти не одна із моїх орбіт!
Губи брешуть! Я не да Вінчі,
Щоби чекати дванадцять літ.
Як ти і звідки? Як тебе звати?
Тобі й без волі дихать легше
Втрачати нічого , мабуть,
Але коли кохаєш вперше,
То ніби бачиш світлу путь.
Цей перший погляд, перші сльози,
Мрії висихають вже озерами
Види днів щасливих в сторінках,
Щоб не залишатись фантазерами
Робимо відмітки на роках.
У Червоній книзі, як за бартером,
Годі молитись божкам!
Їх не публікують у пресі
Кожен піддасться грішкам
Для пошуку свого Нессі.
Та на дні ні золота, ні монет
Хочеш пізнати цей Всесвіт в мені?
Сотні зірок на тлі майбуття
Чом мої очі стабільно сумні?
Як від морозу дійти до лиття?
Той мікроскоп поцілунків у вічі
Від холоду німіють душі наші
Серед цих тіл, що втратили життя,
Нас вже нема, ми вже пропащі
І хай ми стерті крізь буття.
Про тих, хто зник з землі у тиші,
Засурміли труби в мить жахливу,
Що ж тобі потрібно ще в похід?
Хтось зі скептицизмом каже диву:
«Я б не встиг воскреснути без слів».
У реалій кам’яні основи
Вітрильник святкує звільнини
Від гавані та Батьківщини,
Щоб із ґратинок у клітини
Тікать, тікать, тікать, тікать...
Не зволікать, щоб не пожити