Екатерина Евстратова
Ми з тобою встигнемо підкорити світ.
В будь-якому випадку.
В передчутті кладемо мрії на депозит.
Життя на початку.
Ми з тобою підкоримо сотні вершин.
Не рахуючи дати.
Вони - діти андроїдів,
хтось і IOSа,
заучених поглядів,
від мережі хаоса.
Вони - діти гаджетів,
планшетів та смартів.
Цілувати б більше ніж повітря,
частіше подихами, тільки з уст в уста.
Очима дивними та повними довіри
розбачити б як розквіта весна.
Розбачити б як вітер тягне зорі
та залишає спати до світання.
Мене майже ніщо не тримає.
Ні ці лиця, ні сотні хмарин,
ні той птах, що над мною літає
та ніякі із інших причин.
Так чому я стою на порозі?
Ні кроку вперед, ні назад?
Наодинці у космосі цьому,
немає поруч нікого, ніде.
Ті всі зорі мільйон років тому
вже померли й висвітають своє.
Наодинці, нічого не чути,
наче все навкруги - пустота.
Досить слів! Вони тепер зайві..
Я не хочу чути брехню.
Від тузів твоїх рвуться рукави
та не граю я більше в цю гру.
Кинь в запаси для когось, дурніше,
ці дитячі свої балачки.
Слишком тихо кричит сознание.
Слова его где-то вдали.
Не верю в твои обещания..
Мир мой, к черту вали.
Между прочим,
Ти стоїш один на роздоріжжі.
Куди ж іти?
Яким є вірний шлях?
Проходять дні, проходять сірі тижні,
летять роки..
Й твій поруч їде дах..
Немає змісту лікувати шрами
Над ними плакати та згадувати біль
Все що було у серці та між нами
Вже знищила січнева заметіль.
Немає сенсу більше роздивлятись,
Від минулого залишені сліди.
Я настолько пропиталась дымом,
суетою личностей, дорог,
мыслями ненужными, дурными.
Сквозь просяк меня городской смог.
Дышать всё стало тяже, с каждым вздохом..
Смотреть бы реже на тупые лица.
Вокзальними стежками,
дорогими кафешками,
зкуйовдженим містом
(в якому так тісно),
кроками, бігами,
літанням та брасом
Це моя неосяжна зима.
Як життя - чарівна й нестабільна.
Вона в серці, в душі, на устах.
Швидка та до болі повільна.
Один день - наче й снігу нема.
Другий тут - тримай, по коліна.