Екатерина Евстратова
Ти снодійне для всіх моїх демонів,
оберіг від лицемірних перевертнів.
Тебе буде завжди недостатньо,
наче літа за день перед вереснем..
Я з тобою родился справжньою
і на диво стаю трохи мужньою,
Залишаю останню записку:
"Не кохаю. Пробач. Не чекай."
Залишаю полицю я чисту
і холодний невипитий чай.
Новиною хоч букви й не стануть.
Ти знав, прекрасно все знав.
Среди мира разных банкнот,
среди пыли навязанных смыслов,
наш мир бы взять - наоборот,
без участия счётов да чисел.
Мы живем, мы тут, мы сейчас,
хоть мысли в мечтах наши виснут.
Блакитні очі..
Очі неба..
Хіба це все що мені треба?
Шепіт ніжний
Мрії повінь..
Коли ти ловиш напівслові?
О, Груте! О, Груте!
Ніким не забутий
твій погляд знай буде
й в руках твоїх кров.
Народ твій у скруті.
Крапка.
Ще декілька крапок..
Ще доля мовчання.
Ще ниций бій серця.
Поламка,
гарантій забракло,
З присмаком першого цнотливого раннього снігу,
який опав на уста та розтав від теплого подиху..
З почерком нових творців, яким пишуться дивні книги..
Вона вийде до знайомого міста та чекатиме поштовху.
Міксуватиме гострі думки у балансі з ніжними мріями.
Вона знає, що просто так ніхто не народжується,
Один маленький крок,
дрібний відрізок часу.
Важливий понад все.
Дорощий понад все.
Між м'яз та між кісток,
та крізь все тіло разом.
Один к одному
Один человек,
может сказать лишь одно слово,
может дать лишь одним взглядом
вдох для жизни по новой.
Как то раз..
В переулке маленького сонного города
бегала девочка.
Юбка взлетала
пытаясь угнаться за активной владелицей,
кожа на коленках уже тряслась
Ти мені вибач.. Я буду пам‘ятати..
Та не зтерти це ніяк, бачиш, гірко.
Я намагалась у душі це все зам‘яти.
Та навіки там від білю буде дірка.
Ти мені вибач.. Як наснаги буде..
Хоч собі я не пробачу.. Й не повинна.
Мені хотілося б знищити зорі,
щоб світлом не різали очі.
Закрити навічно всі штори,
щоб сонце лихий хтось зурочив.
Щоб спів такий мирний пташиний,
гнав вітер подалі від мене.