Екатерина Евстратова
Бабусі.. Які ж вони світлі..
Які ж чисті та щедрі вони..
Головне у житті їхнім - діти..
Щоб щасливі ті завжди були..
Щоб ситі і звісно здорові..
Як же це не цінуємо ми..
Не зраджуй її морально,
не зраджуй її фізично.
Ти будеш її останнім,
вона - твоєю, навічно.
Не шукай для цілунку причину,
не зви її мрії дитячими.
Твої очі вже не гріють.
Холодні руки обіймають порожнечу.
Справді дивно..
Як швидко розумієш такі речі.
Справді лячно,
Пиши, моя дівчинко, пиши..
Рими насправді рятують,
поки зовні у світі та в тихій душі
звірі дикі лютують.
Пиши, моє сонце, думай, римуй.
Після себе лишити б слід
та на краплю змінити світ.
Розміняти дурниці на мудрість,
віддати за чесність паскудність..
Розтопити б навкруги лід.
Ти снодійне для всіх моїх демонів,
оберіг від лицемірних перевертнів.
Тебе буде завжди недостатньо,
наче літа за день перед вереснем..
Я з тобою родился справжньою
і на диво стаю трохи мужньою,
Залишаю останню записку:
"Не кохаю. Пробач. Не чекай."
Залишаю полицю я чисту
і холодний невипитий чай.
Новиною хоч букви й не стануть.
Ти знав, прекрасно все знав.
Среди мира разных банкнот,
среди пыли навязанных смыслов,
наш мир бы взять - наоборот,
без участия счётов да чисел.
Мы живем, мы тут, мы сейчас,
хоть мысли в мечтах наши виснут.
О, Груте! О, Груте!
Ніким не забутий
твій погляд знай буде
й в руках твоїх кров.
Народ твій у скруті.
Крапка.
Ще декілька крапок..
Ще доля мовчання.
Ще ниций бій серця.
Поламка,
гарантій забракло,
З присмаком першого цнотливого раннього снігу,
який опав на уста та розтав від теплого подиху..
З почерком нових творців, яким пишуться дивні книги..
Вона вийде до знайомого міста та чекатиме поштовху.
Міксуватиме гострі думки у балансі з ніжними мріями.
Вона знає, що просто так ніхто не народжується,
Один маленький крок,
дрібний відрізок часу.
Важливий понад все.
Дорощий понад все.
Між м'яз та між кісток,
та крізь все тіло разом.