Екатерина Евстратова
Розмовляй зі мною більше, розмовляй.
Тамую спрагу я від ніжності розмов.
Від слів твоїх сильніш всіляких сяйв
в моїй тіні твій світлий ореол.
Мила, розкажи про дивний світ.
Я умею улыбаться сквозь злость.
Я умею вставать утром ранним.
Делать так что бы сердце зажглось
Но жить я умею ли, мама?
И любить я умею так сильно,
Так что б с верой и безустанно.
Ти добрий, чистий та щирий.
Мені шкода трохи тебе.
Адже долі напір настирний,
змінив з такої ж мене.
Хоча щось у душі ще гуркоче,
може лишилось, чи ні?
а я курю дешеві цигарки,
цитую вірші класико-попсові.
копаючись у інших та в собі
іноді гублю шляхи розмови.
а я лиш граю те, що пам'ятаю
на струнах що протерті вже до дір.
Ветер замолви словечко за душу мою на пути.
Дрожит по неволи сердечко - боится идти..
Спой мне, ветер, родной мой.
Спой дав вялый шанс.
Уцепиться за надежду так(!) словно..
Дыханья последнего час.
Я настолько пропиталась дымом,
суетою личностей, дорог,
мыслями ненужными, дурными.
Сквозь просяк меня городской смог.
Дышать всё стало тяже, с каждым вздохом..
Смотреть бы реже на тупые лица.
Мне много чего бы хотелось сказать,
но пока не достаточно слов.
Мне много хотелось бы всем показать,
за гранью фантазий и снов.
Но пока эти мысли могу лишь крутить
в голове на своем языке.
Ти пам'ятаєш?
Була дівчинка,
з надто звичайним ім' ям,
з надто банальным життям,
з надто дитячими мріями.
Десь навіяло її
Вона любила книги, білий чай та спокій.
Він - гітарні партії й швидкість аж до крові.
Вона шукала змісту у внутрішніх думках.
Він - у різних долях та в чужих містах.
Вона варила каву чоловіку зранку.
Він - пив тільки чай один замість сніданку.
Оставь меня у пропасти.
Мне нужно это видеть.
Мне нужно знать что ждет меня, если я сорвусь.
Если вот по глубости
я не смогу предвидеть
вновь капкан в пути своем -
Прощай! Не распахну я двери
пред тобой, друг мой, никогда.
Уж до крови удалось проверить,
что развела с тобою нас судьба.
Холодный чай... Ты такой не любишь,
А погода удивительно тёплая,
хоть и день начинался с дождя..
Блики скачут машинными стеклами,
ослепляя порой и меня.
И за окнами тихими вздохами
к нам пытается влиться весна.