Екатерина Евстратова
Я бажаю знати чи варто.
Я бажаю знати чи треба.
Чекати швидкого старту,
з землі і прямо до неба.
Я бажаю втілити мрії.
Мир наш - крестообразный,
врозь реальность и прошлого боль.
Их состыковка опасна.
Иногда всё равняет на ноль.
И тогда апатия - пропасть.
Десять місяців ти намагався забути.
Так яке там!..
Цьому не бути.
Нажаль, це гірше інших дилем
та тяжкої застуди.
Вона є усюди.
Мінімізуючи,
все реставруючи,
пресингуючи дивні думки,
я тепер свою душу шануючи,
гортаю вперед сторінки.
Перекошені,
Я трохи щаслива.
Я на краплю щаслива.
Та з краплі цієї
Може вийти і злива!
Може вийти і море,
океан може вийти
Час так швидко біжить, а ти є.
Вже пішла від нас осінь - ти тут.
Ти моє?
Ти моє..
Ти моє!
Яке щастя це, милий, відчуть..
У кожного є свій щоденний батл,
в душі якісь протести та повстання.
У наших "я" ще лиць своїх багато.
Багато букв кричить наше мовчання.
І попри війни ззовні оболонка
не видасть диму й гуркіту снарядів.
Ти досі рахуєш недоліки світу в уяві,
розкладаючи все на запилені болем полиці.
Ти філософ, проте не завжди в тверезому стані.
Ти дорослий, хоча так обожнюєш всякі дурниці.
І пам‘ять давно вже консесус знайшла в твоїй плоті,
Відчуваєш?
Легше дихати наче.
Скинуті всі тягарі.
Хороші дрібниці більшого значать,
погане ж не варте тобі.
Поринаєш
время тихо стучит
по вискам
по-секундно
по нервам
а сердце молчит
не устав
Ветер замолви словечко за душу мою на пути.
Дрожит по неволи сердечко - боится идти..
Спой мне, ветер, родной мой.
Спой дав вялый шанс.
Уцепиться за надежду так(!) словно..
Дыханья последнего час.
Пробач, що кохала,
хоч ти був не вірним.
Пробач, що чекала
у чотирьох стінах
Плекала, питала:
"Все добре між нами?"