Лисенко Євгеній
У безмовній тиші,
де темрява панує вічно.
І час як вітер непомітний,
зупинився там навіки.
Не маючи кінця ні краю,
Вигляне сонечко променем теплим,
півень голосистий покаже свій тембр.
Пташки вже співають мелодію серця,
а там в'юнки та тюльпани розкриються перші.
Спішать, летять, працюють комахи,
бджоли гудуть на гіллях понад дахом.
Помолись за мене,
я вранці піду.
По землі святої,
на грішну війну.
Помолись моя мила,
та віри не втрачай.
Щось не спокійно на душі
і пристань мою сон лишив.
За що старі голодні ходять,
а в кишенях копійки.
І сняться їм ті роки теплі,
коли ще ближній поміч дасть.
Вірним серцем, вільний душею,
рідним краєм і мовою щирою.
Духом сильним, козацьким, нестримним.
І руками що пропахлися хлібом.
Вірний, навіки вірний всьому.
Безжалісний час плине у даль,
тягнучи за собою мітки минулого.
А ясени тихо шепочуть про нас,
а на ясенах дотики, тіні забутого.
Танцюють листвою осінній свій вальс,
Насунули хмари, блакить неба закрили,
Ранком прохолодним грім прогримів.
О земле моя, моя Україно!
Безжалісний час в мить наступив.
Заплакало небо, так тяжко, щосили,
Частенько згадую дитинство,
яскраве, світле та прекрасне.
Біжу босоніж по стежині,
аж свіркають заду п'яти.
Так солодко в повітрі пахне,
пряним ароматом м'яти.
Стих вітер буйний, тихше і тихше,
лиш ніжно пестить як рукою.
Білих, сніжно-білих квітів
і гойдає в танці своїм.
А за кручами густими,
І сміятись не можу, як раніше сміявсь,
так що душа аж раділа до плачу.
Дивлюсь я у даль країно моя,
дивлюсь і на серці все тяжче.
Завіють вітри, доносять буйні пориви,
Вже дванадцяту пробило,
повний місяць, темні сили.
Починаючи свій танець,
прокрадаючись між снами.
Ось не помітиш ти і в мить,
як щось заколе, заболить.
Пламенем жарким, под утро ворвавшись,
наши сердца разлучил он с тобой.
И пепел летевший, над серым небом гнетущим,
где пули сквозили над головой.
Пали там сотни за миг этот души,
не успев попрощаться, друг-друга найти.