Лисенко Євгеній
Насунули хмари, блакить неба закрили,
Ранком прохолодним грім прогримів.
О земле моя, моя Україно!
Безжалісний час в мить наступив.
Заплакало небо, так тяжко, щосили,
Друже, як воно сталось?
Не знає ніхто.
Коли одна мить життя віднімає,
сам не зная того.
І плине час, роки минають,
та я завжди пам'ятаю.
Бережи її як понад усе,
бережи любов що тобі дає.
Душу рідну плекай, її бережи.
Обіймай коли тяжко, обіймай завжди.
Як світло єдине, що дає шлях вночі.
Без тебе я блукав би, стежками в нікуди.
Вигляне сонечко променем теплим,
півень голосистий покаже свій тембр.
Пташки вже співають мелодію серця,
а там в'юнки та тюльпани розкриються перші.
Спішать, летять, працюють комахи,
бджоли гудуть на гіллях понад дахом.
Згасло світло в одну мить,
так тихо стало по всій хаті.
Лиш пару свічок тут горить,
бабуся молиться в кімнаті.
Щоб вітер стих і буря лиха,
не принесла в цей час біди.
Знов прокинувся вночі,
ніби й очі не стуляв.
А в голові одні думки,
одна другу переклика.
Хто знає, може та в кінці,
на стороні других світів.
Люблю дивитись як ти спиш
і так спокійно на душі.
А за вікном вітри шепочуть,
Вже дванадцяту пробило,
повний місяць, темні сили.
Починаючи свій танець,
прокрадаючись між снами.
Ось не помітиш ти і в мить,
як щось заколе, заболить.
Щось не спокійно на душі
і пристань мою сон лишив.
За що старі голодні ходять,
а в кишенях копійки.
І сняться їм ті роки теплі,
коли ще ближній поміч дасть.
Упали зернята на чорную землю,
крихкі на беззахисні з синього неба.
Кому зглянеться доля зачепитись та жити,
а хтось і не відчує себе у цьому світі.
Заплачуть небеса, надію дадуть,
на світанку зернята швидко проростуть.
Хоробрий, сильний та безстрашний,
за правду він тримає меч.
За що хто знає ці страждання,
війна людей не знає меж.
І гинуть душі тисячами,
за того у кого її нема.
В цей стражденний, смутку день,
сірим небо все покрило.
Серце билось у пів сили,
та зупинивсь для неї час.
І проклинав я небеса,
не вірив я, не бачив сна.