Тінь ...
Мій друже знай, засяє знов
Свободи зірка з небокраю,
Без зайвих рухів і розмов
Народ змете злочинну зграю,
І з українського розмаю
Розквітнуть щастя і любов !
І хай для мене щастя не дано,
Нехай страждати змушений до скону,
Я проживу свій жереб все одно,
До подиху останнього й прокльону.
Я все переживу що Бог послав,
Гризоти, муки, відчай, біль і сумнів,
Обнажённая душа в бесконечности скиталась.
Обнажённая душа в бездну вечности сорвалась
И в падении своём чтобы жить - летать училась,
Чтоб не стать небытиём за надежду уцепилась.
Обнажённая душа дышит-тешится надеждой,
Если падать не спеша, то в любви большой и нежной
Котиться час і війною загрожує,
Грізну навалу збирає й веде,
Людям і смерть і страждання примножує,
Долі дочасно в могили кладе.
Час лиховісний, жорстокий і збурений,
Жалю не відає вбивця і кат.
І де ж мені подіти долю
Мою незграбну і важку,
Куди втекти від цього болю
Прикутого на ланцюжку.
Де матиму прихисток в тиші
Без болю, сліз, страждань, тривог,
Этих глаз неземное сияние
Мне уснуть не даёт день и ночь.
Губы шепчут и шепчут признание,
В сердце страсть не могу превозмочь.
В волосах от истомы запутавшись
Нежно ласковый ветер играл
Досвітні вогні де-не-де засвітились,
За ними обличчя суворі з’явились,
Рішучі та мужні, готові до бою,
Готові боротись, не жити з ганьбою.
Ганебна покора, ганебне мовчання,
Злочинні закони, нахабні знущання,
Самотній Янгол поряд опустився
І мовчки став дивитись в мої очі.
З його очей на мене сум полився,
Тоскніший за пітьму глухої ночі.
На крилах пір’я ледве тріпотіло,
Туманом білосніжним коливалось.
Читает панихиду стук колёс,
Роняя слёзы молятся старушки.
Состав ползёт с откоса на откос,
Везёт в Сибирь дырявые теплушки.
Уносит в даль народ с родной земли,
Где предков прах и свежие могилы,
Не знаю, сколько жить осталось мне.
Не знаю, сколько вёсен я увижу.
В последний раз смеюсь в последнем сне.
В последний раз люблю и ненавижу.
В последний раз осветит Солнце путь.
В последний раз прольёт Луна дорогу.
Зима холодна мов самотність
Приречена на тоскний сум.
Морозить душу остаточність
Не здійснених бажань і дум.
В польоті впала змерзла мрія
Ущент розбивши сенс життя.
Чому до мене зорі неприхильні,
Чому лише карають і цькують,
Страждання шлють дошкульні неухильні,
А спокою і тиші не дають.
Чому душа вже смерті не боїться
І рветься із грудей назустріч їй,
