Тінь ...
По городу Одесса
По городу Одесса гуляет поэтесса
Приехала по Крымскому мосту.
- Простите, уважаемый, хохол неподражаемый,
Вы добрый это видно за версту.
Я русская красавица которая всем нравится
Не говори мне ничего, пока мы вместе.
Не жми плечами, не вздымай дугою бровь.
Какие нынче времена - такие песни,
Какие женщины - такая и любовь.
Не думал я, что ты так быстро позабудешь,
Всё то о чём в час предрассветный рассказал.
Чорним лебедем сум прилітає,
З крил скидає безладдя тривожне,
Душу рве, пам'ять вщерть вивертає,
Серце впоратись з ним не спроможне.
Чорний лебідь неспокій приносить,
Все кудись до чогось спонукає,
І хай для мене щастя не дано,
Нехай страждати змушений до скону,
Я проживу свій жереб все одно,
До подиху останнього й прокльону.
Я все переживу що Бог послав,
Гризоти, муки, відчай, біль і сумнів,
Усі загиблі і усі поранені,
Мені перед очима йдуть в строю.
На тому й цьому світі душі зранені,
Боронять землю рідну і мою.
Усіх загиблих і усіх поранених,
Смертельна битва вирвала з життя.
Я не знаю чому ти до мене прийшов уві сні.
Ми ніколи в житті один одному рук не стискали.
Ти російському зрадництву відсіччю став на війні.
Ми ціною життя твого знову рабами не стали.
Воїн Світла - з російською підлістю бій ти прийняв.
Бій нерівний, кривавий, жертовний, без шансів вцілити.
Зима холодна мов самотність
Приречена на тоскний сум.
Морозить душу остаточність
Не здійснених бажань і дум.
В польоті впала змерзла мрія
Ущент розбивши сенс життя.
Життя не пройдене лишилось,
Недоробив, недокохав.
В дитинстві мати часом снилась
І він їй сльози утирав.
Не знав що тим сльозам причина,
Сказати мати не могла.
Зима не тішить не милує,
Замерзли мрії й почуття,
Мороз на склі вікна чаклує
Що не піде з мого життя.
Малює квіти, візерунки
Казково дивні мов зі сну,
Свічка пам'яті темряву крає,
Час і простір долаючи вмить.
Розум спогади стрімко гортає,
Серце втрата безжально щемить.
Смерть зненацька розбила нахабно
Сенс життя що надії плекав.
Падає-падає сніг, землю білим вкриває.
Падає-кружить дарунок зими навкруги.
Танець пухнастих сніжинок в повітрі триває
Доки падіння завершиться болем туги.
Марять сніжинки кружлянням у вільнім падінні,
Знову і знов уві сні у повітрі летять,
Серед довгих далеких доріг
Йду своєю що долею обрана,
Подолав би усі якби міг
Та на жаль гра із вічністю програна.
Вічність з мене сміється весь час,
Вона знає де шлях припиняється.