Kathrn B
Життя - як безліч важливих дрібниць,
Та сенсу не містить, хіба щось втрачаєм?
Щодня повз пропливають тисячі лиць.
А ми? Ми, як завше, просто чекаєм.
Але є питання ще, та є один нюанс
- невідомо, що завадить жити далі.
Доля цікава, дивна й невідома,
Вона лякає, хоч не все в її руках.
Її варто було би створити свідомо
Не тільки у своїх просторих думках.
Рамки твого "нормально" широкі,
Час чує нас.
Втікає, стукає в двері,
Не питаючи власних назв,
Стирає все, що було на папері.
Час відбиває стан
Поки не настав жахливий відчай,
Якщо щось цікавить - запитай.
Пам'ятай, що жоден з нас не вічний.
Поки ти в свідомості - читай.
І перечитуй, кожну мить затям,
Сьогодні ні роздумів, ні почуттів
— нічого, та хочеться чути,
Що я дорога до кінця усіх днів,
І те, що мене не забути.
Я часто міркую, живу, як вві сні,
Це час зірваної моралі,
Час емоцій і час "інших" днів,
Час любити моменти бувалі
Та чекати ліпших часів.
Ми, відкинувши довічні мрії,
Ти залишаєшся така ж красива,
Важко дихати, як і сказати
— збереглися минулі мотиви,
А тебе вже і не впізнати.
Робити все з помсти, даремно,
У чому ж сенс, якого не існує?
У чому ж сила твоїх звичних слів?
Чому ж і час давно нас не лікує?
Чому ж ти не сказав, коли хотів?
Я воліла б тебе не знати,
Нікому з нас не уникнути смерті,
Це було завжди, навіть сотні тисяч років до нас.
Сліди мільярдів людей майже повністю стерті,
Невже лиш ти не спробуєш більше, ніж раз?
Коли думки твої прозорі та безшумні
Отак радіти, ніби це щось значить,
І посміхатись? Немовби востаннє,
І знов хоч яке твоє зітхання
На самоті через час тлумачить.
"Наприкінці це не матиме значення"
Наші вбивці не мають душі,
І людського не те щоб бракує,
Та "брати" для нас зовсім чужі,
А від болі ніщо не лікує.
Лиш тоді, коли кожен із них
Я повторю повторені всоте рядки,
Та скажу, що хочу врешті зізнатись,
Мене знову бентежить те, що за роки,
За довгий час, можна так і не дізнатись,