Катерина Бажанюк
Нікому з нас не уникнути смерті,
Це було завжди, навіть сотні тисяч років до нас.
Сліди мільярдів людей майже повністю стерті,
Невже лиш ти не спробуєш більше, ніж раз?
Коли думки твої прозорі та безшумні
Наші вбивці не мають душі,
І людського не те щоб бракує,
Та "брати" для нас зовсім чужі,
А від болі ніщо не лікує.
Лиш тоді, коли кожен із них
Хіба чиїсь вчинки для тебе вагомі?
Це наче комедія, а не стосунки
Гірко на душі, хоча все в нормі,
Зараз важливі лише розрахунки.
Мені ж цікаво, ким я був в їхніх очах,
У чому ж сенс, якого не існує?
У чому ж сила твоїх звичних слів?
Чому ж і час давно нас не лікує?
Чому ж ти не сказав, коли хотів?
Я воліла б тебе не знати,
Твоє лице мені дуже знайоме,
По відчуттях - ледь не рідне.
Я чую слова й вони вагомі,
Хоча згодом зникнуть безслідно.
Бачу себе у тобі так часто,
Отак радіти, ніби це щось значить,
І посміхатись? Немовби востаннє,
І знов хоч яке твоє зітхання
На самоті через час тлумачить.
"Наприкінці це не матиме значення"
Це час зірваної моралі,
Час емоцій і час "інших" днів,
Час любити моменти бувалі
Та чекати ліпших часів.
Ми, відкинувши довічні мрії,
Сьогодні ні роздумів, ні почуттів
— нічого, та хочеться чути,
Що я дорога до кінця усіх днів,
І те, що мене не забути.
Я часто міркую, живу, як вві сні,
Знову страшно прокинутись,
Відчути той завтрашній день,
Продовжити тривожно гнити,
Тонучи в тому ж вирі пісень.
Але "завтра", один біс, настане.
Ти залишаєшся така ж красива,
Важко дихати, як і сказати
— збереглися минулі мотиви,
А тебе вже і не впізнати.
Робити все з помсти, даремно,
Думаю, все не назавжди,
Шкода, що розбіжимося,
Але, як Воно було справжнім,
То біс із тим - розберемося.
Безумовно, холодний розум
Доля цікава, дивна й невідома,
Вона лякає, хоч не все в її руках.
Її варто було би створити свідомо
Не тільки у своїх просторих думках.
Рамки твого "нормально" широкі,
