Геля Михайловська
Частіше дивися в небо.
Дивися часто.
Частіше дивися в небо –
Не бійся впасти.
Дивися в прозоре небо
І в хмари сірі.
Хлопці мої рідненькі,
Що в пікселю з голови до ніг,
Молюся за вас…
Усі равлики
Лишають після себе
Вільні домівки
Незмінно зранку
Збігає кава, мабуть –
Прокинулась муха
Дзижчить, та об шибку все б’ється.
Так хочеться волі їй –
Більш за тепло та за їжу.
Годину і дві...
І коли їй терпець увірветься?
Я милую ружі,
На устах – усмішка.
Сонце п’є з калюжі,
Наче дика кішка.
Я вколола пальця –
Кров шаріє з ранки:
Я без тебе – як поле без неба.
Думка хибна: ти – небо безхлібне.
З люті й злості – роз’єднаний простір.
З’їла шкапа війни мирний прапор.
Зірки ночі потрапили в очі.
І – шпигають, бо жалю не знають.
В цьому світі душу має все –
Дерево, тварина і людина.
Камінь будь-який в собі несе
Душу. Й море, й гори, і країна
Будь-яка... Так глибоко вона,
Що, бува, ніхто її не бачить…
Світить сонце прямо в очі,
Як і навесні.
Знов коротший день від ночі,
Й – вибухи гучні.
Знову голі всі дерева,
Знов нема птахів –
Літо-літо – розбрат і війна.
Літо-літо – праця вибухівці.
Літо-літо – швидко промина.
Не нагрілася, не накупалась в річці...
Літо-літо – повені з грози.
Літо-літо – жертва... не аварій.
Обійми повітря – бо стала пусткою
І жаги не маю – бо скоро вересень
Заховає пасма мої під хусткою,
Причащати стане квітучим вересом,
Але знов не схоче мене сповідувать…
Бачиш – вітер порох здійняв на паперті,
Згадуй мене
У стрімкому потоці невпинного часу.
Згадуй мене,
У палкому коханні забувши образи.
І тоді, коли з темряви не повернуся.
